Зодягнута вона була по-божому — ані прозорих тканин вільного покрою, що міняли колір і текстуру, ані невидимих енергетичних скафандрів, що захищали ментальне тіло від негативних думок. Лише платтячко в дрібний горошок, колготки, і черевички червоного кольору. Такий одяг можна було побачити хіба що в ілюстрованих книгах дуже давньої епохи.
На прибулиці не було жодної родимої цятки, а очі її світилися свіжим голубим сяйвом.
— Ви… Богиня? — обережно запитав її англійською вчений, який організував спільну молитву.
І вона відповіла цією ж мовою, щоправда на якомусь древньому, очевидно божественному, діалекті. Втім, такому древньому, що ніхто навіть не міг згадати, кому він належав:
— Я — Арніка.
— Звідки ви?
Мовчання.
— ?… Як ви тут опинились?
— Срібний приніс мене сюди.
— Срібний, хто?
Мовчання.
Її відповіді все вирішили. В письменах Ери Риб значилося, що Арніка — священна квітка. Настане час і дівчинка з душею квітки прибуде у світ на Срібному Вершнику. Цей прихід покладе край катастрофам. Скептики, що не довіряли писанню, змушені були визнати свою поразку і змовкнути під загрозою страти.
Її нарекли Богинею, адже з її приходом дощі вщухли, вода спала і все повернулося на круги своя.
Тисячі років ні Боги, ні аватари не жили між людей і світ був нецікавим.
Але ось в цю Еру невідомо за які такі заслуги Богиня спустилася на землю, аби жити між людей, як усі смертні і це стало надзвичайною подією.
Людство, нажахане катастрофами, боялося навіть словом розгнівити Арніку. Тому жодного разу ніхто не наважився попросити у неї здійснити диво, або зцілення, чого вона, звичайно, робити не вміла. Та досить було вже й того, що з її появою відновився звичний клімат.
Сама Арніка ніколи не називала себе Богинею. На подібні звернення до неї лише зводила брови:
— Ви так нарекли мене. Я лише посланниця іншого світу, — і робила у повітрі рукою велике коло — зліва направо (а декому здавалося, що справа наліво).
Люди швидко сприйняли цей жест як божественний.
Удар прийшовся по потилиці, але Нік не вирубився. Він миттю оговтався, вхопив Грігора за зап’ястя і викрутив йому руки так, що ті аж хруснули, відібрав флешку. Айтішник тихо вив і пручався.
— Тихше, тихше, чувак, — спробував говорити зрозумілою Грігору мовою Нік. — Припустимо я знайшов її. Я зовсім не зобов’язаний відчитуватися перед тобою де.
Грігор одразу якось обм’як і відступив.
— Значить її таки винайшли. Але хто міг це зробити? Хто тебе прислав? Чий ти агент?
Нік спантеличено дивився на Грігора. Той махнув посинілою рукою:
— Зрозуміло, ти нічого не знаєш, ех, — він вхопився за голову, — Я мав зробити її першим, розумієш, я… Я потратив на це дні, ночі, роки… Я майже винайшов її.
Потроху ситуація для Ніка прояснялась. Ну й ну! Виявляється Грігор працював над цим винаходом.
Зрештою програміст заспокоївся:
— Хтось украв у мене ідею, неодмінно, інакшого пояснення я не бачу. — пояснив Грігор Ніку і голос його звучав уже не грізно, а жалібно.
— Не катай істерику. Розкажи все спочатку.
І Грігор розповів. Рік тому він почав роботу над носієм інформації нового покоління. І ось тепер, коли робота майже завершена він дізнається, що хтось створив точнісінько таку флешку, над якою працював він.
— Це крах, кінець світу, — торочив хлопець, обхопивши голову руками. — Всьому кінець.
— Скажи, навіщо було створювати таку флешку, яка не підходить до жодного комп’ютера?
Грігор подивився на Ніка як на придурка:
— Комп’ютер до неї створили мільйони років назад.
— Як? — здивування застигло в Нікових очах.
Грігор не відповів. Він набусурмачився і заходився копирсатися в залізяках, порозкиданих по кімнаті.
— Отже, це правда. — мовив сам до себе Нік.
— Ти про що? — без ентузіазму спитав Грігор.
Айтішник знову мав спокійний навіть дещо пофігістський вигляд. Схоже, змирився з інтелектуальною крадіжкою, а може щось замислив…
— Про рівень розвитку первісних людей. Виходить всі ці розповіді про патлатих невігласів, що жили в печерах, орали землю плугом і ходили на полювання з кам’яними сокирами — обман. Виходить їхній технічний розвиток був набагато вищим за наш?