Але вся ця небезпечна місцевість, ніби намагалася приспати пильність мандрівника, відволікти його увагу пастельними кольорами та ніжними звуками, а потім несподівано показати свою справжню сутність…
…Напад стався несподівано. Нік лише на мить задивився на високі гори і відчув як щось велике гепнулось об землю за кілька кроків від нього. З острахом він озирнувся. Це було бездиханне тіло великої мохнатої кішки. Позаду кішки стояв монах в золотистій мантії з капюшоном і зброєю в руках. Нік зрозумів, що незнайомець врятував йому життя.
— Будь обережний, подорожній, ступивши на незнайому землю. Ніколи не знаєш, де підстерігає тебе смерть.
— Жодна земля не є безпечною для того, кому доля винесла вирок, — мовив Нік, — Ти врятував мене. Не знаю навіщо, але дякую.
Монах швидко окинув Ніка поглядом.
— Ти, я бачу, здаля та ще й сам мандруєш. День хилиться до вечора, тому раджу відшукати місце для ночівлі і хмизу для багаття, тут багато монстрів водиться. Ти далеко прямуєш?
Нік промовчав.
— Ну гаразд. — мовив монах. — Не хочеш — не відповідай. Але коли наші шляхи перетнулись, ми могли б бодай перебути разом ніч і по черзі нести варту. До міста неблизько, а сонце от-от сяде. Сутеніє в горах швидко, світило зайде і вже ніч, а хижаків багато. Та кішка, яку ти бачив — не найстрашніше створіння.
Нік оглянув незнайомця і неохоче погодився. На посланця ворожих сил він не походив. Якщо ж він місцевий, то з ним можна швидше дістатися цілі.
Ніч і справді прийшла миттєво. Щойно сонце закотилося за гори — підкрались сутінки, повітря стало морозним. Над горами спалахнули зорі. Одна по одній, не поспішаючи, вони вимальовувались на темному полотні неба, немов чиясь рука по черзі вмикала їх то тут, то там.
Та скільки Нік не вглядався в небесні світила — жодне не було йому знайоме. До настання ночі вони з монахом встигли наносити хмизу, розвести багаття і зварити каші. Місяць золотою таблеткою висів над пустелею, ватра палахкотіла і жодна тварина не наважувалася наблизитися до мандрівників.
— Ніч надто зоряна як для цих країв, — сказав монах, помішуючи кашу у казанку.
Нік окинув оком небо, воно не видалося йому світлим. Зорі хоч і пускали своє мерехтливе сяйво, проте воно було бліде і далеке.
— Що ж в інші ночі тут суцільний морок?
— Морок і холод. Там, куди ти прямуєш — царство снігів, тож не чекай тепла і світла. — монах хитро зіщулився. — Там, — монах підняв руку, — починаються справжні гори, на них вічно лежать снігові шапки і живуть духи гір. Вони приймають різні подоби — принцес в шовкових одежах, білосніжних коней і снігових людей, заманюють мандрівників у розщелини і зіштовхують у прірву.
Нік не відповів.
— Бачив я таких як ти. — продовжував монах, — Всі вони були не з лякливих. Всім треба було в наскальний монастир, але де вони тепер? Ти теж туди прямуєш, еге ж?
Нік глянув на монаха впритул, підчепив дерев’яною ложкою кашу і подмухав на неї.
— Можеш не відповідати. Задля іншого сюди не заходять.
— Ти був там? — запитав Нік по деякій паузі.
— Не доводилося. — зізнався монах. — Але багато чув про нього. Місце, скажу тобі, не з приємних. Краще туди не потикатися.
«А сам ти, чоловіче добрий, куди йдеш такої пори та й ще самотою? Хто тебе знає, що маєш на гадці», — подумав про себе Нік, а вголос мовив:
— Пізно вже. Йди спати. Я повартую. — і цією фразою ухилився від розмови.
Монах продер очі задовго до світанку і запропонував Ніку трохи подрімати. Той відмовився. Спати на новому місці з незнайомцем, нехай навіть той і врятував йому життя, було якось необачно.
— Пішов би відпочив, шлях далекий і нелегкий, — наполягав монах і Нікові не сподобалась така його настирність. Він продовжував незворушно сидіти напроти монаха, вдивлявся в його одіяння. Капюшон з теплої тканини спадав тому на очі і чи то через холод, чи через сонливість він дививсь на Ніка якось з-під лоба, понуро і непривітно.
— Зрозуміло, — врешті сказав монах. Не довіряєш мені.
Нік змовчав. Лише підлив чаю з термоса і втупився в зоряне небо. Потім краєм ока глянув на монаха і у язиках полум’я його усмішка видалася Нікові подібною до оскалу шакала. Нік хотів щось сказати, але губи не слухались, рот, немов наповнився водою, а очі заплющились.
Останньою думкою, яка майнула в голові за мить до непритомності, була — … Сувій має бути знищений, але ніхто не повинен прочитати його…