І знову все як в уповільненних кадрах кінострічки. Дівчина без поспіху похитала головою:
— Нікого з подібними прізвищами та іменами у нас не було ні півроку, ні рік, тому. Те ж саме показала і електронна база даних.
Серце у Ніка впало в п’яти, до горла підкотив клубок, він більше не помічав ні океану, ні дівчини, нічого довкола. Здавалося остання нитка надії обірвалася.
— Можу ще чимось допомогти, пане?
Нік повільно похитав головою, яка раптом здалася важкою і почала тягнути шию донизу.
Дівчина навіщось простягнула йому зіжмаканий папірець з іменами та прізвищами. Він розгублено взяв його, відкрив і втупився в напис, зроблений його ж рукою: «Нік і Рен Арні, кім. 213, 16.02–29.02. 2332». Щось тут було не так. Бо просто так бути не могло. Бо він чітко пам’ятав, що був тут з братом півроку тому. Але усі служби і готельна і аеро запевняли його в протилежному. І навіть відмітка в паспорті, яка ставилася на кордоні в Коломбо, десь зникла, мов випарувалася. Втім, якби лише відмітка. Зник і брат з паспортом і усіма речами і всім, що нагадувало про нього. І усі з ким Рен товаришував, працював, спілкувався запевняли Ніка, що ніякого Рена ніколи не знали. Більше того так стверджувала і їхня мати. З глузду з’їхати!
Нік інтенсивно потер скроні, намагаючись прогнати сонливість, яка підступала до нього в період зміни часових поясів.
— Гей, — раптом почув він незнайомий голос і світ заколивався перед очима.
Нік повільно озирнувся, оговтуючись від думок, труснув головою. Перед ним стояла невисока худорлява дівчина з розплетеним золотистим волоссям, що спадало нижче плечей. Дівчина була закутана в голубу шаль, яка світилась, іскрилась і переливалась. Такий чудернацький одяг Нік бачив хіба що на зображеннях святих духів. Говорила вона англійською.
— Якщо будете сидіти так і далі, геть промерзнете.
Нік непевно повів плечима.
— Гляньте на себе, ви ж вимокли до нитки. Ходімо до готелю. Там і переодягнетесь.
— Я задумався, — мовив Нік.
— Гарна справа — думати під зливою.
Дівчина підтримувала його за лікоть.
— Про плед не турбуйтесь, дівчата приберуть його.
— Що ви сказали, а, плед…
— Ви тут працюєте?
— Я?! Що ви! — здивувався Нік. — Я тут у справах.
Дівчина якось дивно глянула на нього. «Які можуть бути справи тут та ще й в цю пору?» — ніби питав її погляд, а вголос мовила:
— Експорт кокосового масла чи авокадо?
Нік поморщився. Роззирнувся довкола. Йому раптом здалося, що територія готелю стала ширша, ресторан перефарбували в інший колір, побільшало кокосових пальм та й Лейла з подругою десь поділись, мабуть пішли витрачати зароблені 500 євро. На такі гроші тут можна добряче шиконути.
Лише океан і небо лишалися незмінними — стального сріблясто-голубого кольору.
— Розумієте, тут зі мною сталася одна історія. Але, — він махнув рукою, — що там казати, ви все-одно не повірите. Ніхто не вірить.
— Що за історія?
— Я не жартую, справжній жах! Зі мною розмовляли лікарі, запитували усіляку дурню по багато раз, робили записи в журналі, порівнювали відповіді. Потім скликали консиліум. І знову питали те саме. Батько умовляв припинити мене верзти нісенітниці. Він запевняв лікарів, що я здоровий і лише приколююсь, мовляв це у мене зі школи… Хоча навіщо вам це все? — спохватився Нік. — Вибачте.
— Так що все-таки за історія з вами трапилася?
— Змінимо тему. Не знаю, хто за язика мене смикав.
— У вас нав’язливі думки.
— Ви що, психолог? — злякано видихнув Нік.
— Не треба бути психологом, щоб помітити це по виразу вашого обличчя.
Нік полегшено зітхнув.
— Я було подумав, що вас підіслали всбісти, або орути.
— Хто підіслав?
— Ой, не важливо, — махнув рукою Нік, замовк і втупився в простір перед собою; потім перевів здивований погляд на незнайомку: як можливо не знати хто такі всібісти з орутами? Та про них кожен школяр знає…
— Гей, — обережно покликала дівчина. — Якщо ви так і далі мовчатимете — я вам нічим не зможу допомогти.
— Як ви збираєтесь мені допомогти? Більшість гадає, що в мене поїхав дах.
— Але ж ви самі так не вважаєте? — вкрадливо почала дівчина. — Розумієте, я володію деякими надприродними… можливостями. Думаю, мене теж вважають ненормальною, але — стороняться.
Нік здивовано витріщився на свою співрозмовницю. Раптово в завислій тиші він відчув, що між ними виникло щось подібне до довіри і симпатії. Обоє були відщепенці в своєму світі, до того ж, у них був спільний опонент — Люди. І нехай вони були з різними іменами, з різних країн і континентів, проте їх об’єднувала їхня нормальність, як і цих двох їхня… неординарність. І тут Нік згадав, що досі так і не познайомився зі своєю співрозмовницею. Звичайна неуважність — він постійно забував запитувати імена людей. Можливо тому, що вони були для нього порожніми звуками, вони не розкривали ані їх характеру, ані життєвих цінностей. У нього був цілий арсенал знайомих, з якими він спілкувався роками, проте, не мав уяви як їх звати. Він підвівся і простягнув розпростерту долоню: