…Байкер загальмував перед самісіньким його носом. Перш ніж Нік оговтався — відчув як невідомий, з голови до ніг зодягнений у чорне спорядження ударив його в ліве плече, хоча цілився в голову. Це Нік зрозумів одразу, якби він вчасно не вивернувся все скінчилося б вкрай сумно. Отже, його намагалися відключити.
Нік відбив ще кілька нападів і пішов у наступ. Двобій тривав довго, суперник виявився сильний, до того ж, на відміну від нього, зодягнений як для бою. Нарешті Ніку вдалося зірвати з голови ворога шолом. З-під нього посипалось густе золотисте волосся, а потім з’явились прекрасні люті очі.
Нік вивернувся і вхопив нападницю за шию — під пальцями замість пульсу відчув міцну арматуру. Це його спантеличило. Проте, він не відступав, а лише міцніше притис ворога. Незнайомка відключилась і повисла у нього на руках, з її потилиці викотилась стальна клавіша. Нік миттю підхопив її і завбачливо запхав у кишеню і лише потім втямив, що бився з роботом.
Востаннє озирнувшись на свого нерухомого ворога, він рушив вперед.
Важко сказати скільки тривали його мандри, але врешті він натрапив на невеличкі двері, з яких пробивалося світло і, не замислюючись, штовхнув їх ногою.
…Незнайомець сидів на стільці інкрустованому сапфірами, великими непідробними… І Нік застиг у цілковитій розгубленості.
— ТИ?
— Я знав, що ти прийдеш, — відповів срібний голос. — Бачу моїм помічники не вдалося з тобою впоратися.
— Я шукав тебе всюди, але аж ніяк не чекав побачити тут. Що ти тут робиш? — вигукнув Нік.
— Раніше ти був більш здогадливим, брате, — розсміявся співрозмовник, — Я — Срібний.
Думки закрутились у Ніковій голові, раптом в мозок хлинула така лавина інформації, що він мало не отетерів.
…Інформація про його попередні втілення, цілі, втрати, ворогів. Донедавна все це було приховано від нього, витиснуто на задвірки підсвідомості, а тепер — безперешкодно проникло в розум, стало частиною його пам’яті і викликало небувалу агресію.
— А щоб тобі, — вилаявся Нік і стис кулаки, — Срібний — це Я. Ти — лише один з Ангелів.
— Так було раніше. Доки ти не вступив у протиборство з Абсолютом. — проспівав срібний голос у відповідь, — Відтоді намісництво дісталося двом Вершникам. Але Вершників не може бути двоє. Намісник завжди тригловий і шестирукий.
Нік підняв посох і спробував поцілити ним у людину на троні, але рука його напівзігнутою застигла в повітрі.
— Тільки без дурниць, Ніку. — мовив Рен, — Ти ще не все зрозумів. В цій лабораторії все влаштовано так, що імпульси твоїх думок, надходять одночасно і в мій мозок. Тому тобі ніколи не знищити мене.
…Але ж і його думки безперешкодно надходять в мій мозок. — подумав Нік, — треба цим скористатися. Що ж це за місце, біс забирай? Місце, де могутність кожного зростає в стократ. Зрозуміло, спасибі. Хто це сказав? А, це уривки твоїх думок, Рене. Моїх, брате.
— Як тобі вдалося так надовго обеззброїти мене?
— Насправді я гадки не мав, що ти нічого не пам’ятаєш.
— Блазень.
— Не я, а Абсолют позбавив тебе намісництва.
— Це все твої інтриги.
— Аякже! Буцімто не ти намовив Адама і Єву поглинути ксерокопію Священного Сувою після чого вони стали носіями знань, — скривився Срібний.
— Безпідставне звинувачення, я повідомив їм лише сухі факти.
— Ти наплював на правила ієрархії. Заради кого? Заради тих іграшок?
— Бачу ти не зрозумів. Я граю за своїми правилами. Що ж до тих двох, я казав їм утримуватися від контакту із зовнішнім світом. Саме відступ від цього правила згубив їх, а не знання з Сувою.
Срібний саркастично усміхнувся:
— Ха-ха-ха. Я тебе розчарую. Вони нічого не довідались. Щоб дізнатись про свою місію в світі, вони мали сконтактувати з деревом Життя, з’єднаним з головним планшетом.
— У них лишається шанс.
— Наївний. Дерево Життя давно вчахло.
— Не без твоєї допомоги… — буркнув Нік.
— Обурення Абсолюта твоїм вчинком — цілком справедливе. Ти хоч сам розумієш, на що ти їх штовхнув? Жодна жива істота не здатна безкінечно боротися з натиском почуттів. У людині закладене прагнення до насолоди. Воно, мов наркотик, підточує зсередини. Чи тобі цього не знати?
— Абсолют не наказував позбавляти мене пам’яті. Що скажеш на це?
— Я не ослаблював тебе. У тебе відібрало пам'ять те саме, що і в первісних людей.
— Як це?
— Доки ти падав на землю, ти мріяв про насолоду. У кожного своя насолода. Ти мріяв про помсту. Помста за те, що тебе відсторонено від намісництва. Але ти не міг помститися миттєво, тому тебе переповнював гнів. Гнів затуманив розум і ти впав в безпам’ятство, разом зі спогадами ти втратив пам'ять, а це — втрата всього.