Як може Анаконда, для якої температура нижче 29 градусів смертельна, витримувати такі морози? Чому вона не ворушиться? А яструб? Чому його очі нерухомо сині? Ти десь бачив такі очі?… Колись у порту на тебе так дивився незнайомець крізь окуляри. Як же можуть бути людські очі яструбиними? Чому ти не запитав себе про все це раніше?
Цей материк зомбує людей.
Ти послідовно добираєш аргументи, не впускаєш в душу ні крихти сумніву, і контури тварин тануть і розмиваються, як акварельні малюнки під дощем. Тепер ти бачиш усю недосконалість форм яструба — його недбало загострений дзьоб і пір’я, мов у обскубаного горобця. В Анаконди хвіст чи недомальований, чи вона ховає його у сніг. А ягуар? Як же бути з ягуаром? Він помітно зменшився і мружиться і вже більше не нагадує грізну істоту».
— Треба щоб ти вірив у мене, — каже він тобі.
— Кому треба?
— Але ж я страшний. Ти повинен мене боятися. Якщо ти наблизишся, я розірву тебе.
Ти смієшся, закинувши голову. Під цим кутом ягуар видається зовсім крихітним.
Ти більше не віриш у нього, як і в справжність того, що бачиш.
Адже ти літаєш швидше за вітер, твої руки міцніші за сталь, а погляд запалює вогні. Все що ти бачиш — лище комп’ютерна графіка.
— Людино в масці?! — здивовано вигукнув крихітний Ягуар вустами свого проектанта і невпевнено додав, — повернись назад.
— Аякже, аж бігом.
Тепер вони впізнали тебе, свого господаря, який витворив їх у власній уяві і наділив грізними рисами, тебе, без якого не існувало б їх. Тепер ти виріс удесятеро, а ягуар, ягурчик, ягуаронько перетворився на крихітну істоту на батарейках. Ти дивишся на них мов юнак, який на горищі бабусиної хати випадково знайшов іграшки, якими бавився в далекому дитинстві. Колись вони здавались тобі великими і страшними, колись… Вони дивляться на тебе нерухомим скляними очима, не мигаючи. Хто влаштував весь цей ляльковий театр?
І як ти вірив у них? Відтоді як припинився навіть телепатичний контакт з Лі, страх обеззброїв тебе. Тобі вдалося відпустити ненависть на пошуки негідної кандидатури, але ти забув про страх. Він розрісся у тобі і ти зневірився у собі…
Ти піднімаєшся все вище над материком вічної мерзлоти. Твій погляд перетворюється у срібний енергетичний потік…
— Не спалюй нас, Людино в масці, — просить Анаконда. — Ми ж не зашкодили тобі…
А яструб тікає, перебираючи тонкими ніжками, і волочить по землі горобині крила, в ягуара сіли батарейки і він лежить нерухомо, ніби чекає доки чиясь рука поверне ключик в його правому боці. А Гаврило і взагалі десь запропастився. Ти спрямовуєш вниз промені з очей і бачиш як континент вічної мерзлоти поглинає ватра…
…Ти поспішаєш у Помаранчевий палац, за який сідає сонце, вхід в який охороняє три лілові вершники. В Помаранчевий палац, де на тебе чекає Лі.
— Як же ти подорослішав, — скаже вона.
І ви поїдете у місто Пірамід, туди, де час (твої роки) перетвориться у відстань. Втім, це лише ліричний відступ. З кожним роком ви віддалятиметесь одне від одного. Спершу на видиму відстань, а потім на невидиму. І вона заплаче, заплаче, збагнувши, що обманула час, але не Бога.
Але до тої миті, коли вона все зрозуміє ще далеко. Коли підозра закрадеться в її душу, ти «занедужаєш» і попросиш її не наближатись до тебе. Ти скажеш, що скоро вилікуєшся і все буде як раніше. Та скільки б це не тривало, колись вона спробує підійти і наштовхнеться на стіну піраміди. І тоді вона заплаче.
Але однак ти виграєш. Ти виграєш вічне життя. А вічне життя це шлях до неї, найпрекраснішої з усіх чеснот — до Ліберті, тої яку ти обманув, але що вдієш?
І тоді ти у всьому зізнаєшся. Ти скажеш:
«Я, на відміну від інших, не тікав від тебе, Лі, ніколи. Але Людина і Свобода не можуть бути разом, навіть якщо вони дуже люблять одне одного.»
…
Лев Миколайович стоїть серед порожньої кімнати, замкнутої на два замки і дивиться у вікно. Сніг падає дрібними драже. Із сусіднього помешкання долітає істеричний крик його дружини Софії Андріївни.
Вона не хоче і не бажає, щоб він жив, мов жебрак. Він повинен вдягати смокінг і начищати до блиску взуття, лицемірно усміхатися і робити ще багато безглуздих речей. Він повинен повернутися у світ умовностей, в якому люди краще за Бога знають, що правильно, а що ні і тому засуджують і карають, карають і засуджують… А у проміжках між цим обговорюють і перемивають кісточки своїм друзям…