Хіба можна цим людям догодити випрасуваним одягом чи блискучим взуттям, однак відшукають якийсь недолік. І майже завжди цей недолік стосуватиметься зовнішності, або манер. В душі ти можеш бути останнім негідником, але зовні повинен виглядати, немов перший франт Росії.
Лев Миколайович зітхає. Софія Андріївна репетує і заламує руки.
«Що таке liberty? — перепитує Лева Миколайовича Федір Михайлович, — Свобода, яка свобода? Однакова свобода всім робити, що заманеться в межах закону. Коли ж можна робити все, що заманеться? Коли маєш мільйон. Чи дає свобода кожному по мільйону? Ні. Людина без мільйона не та, що робить все, що завгодно, а та з якою роблять, що завгодно…».
Достоєвський витирає чоло вологою хустинкою і мовчить. Толстой слухає як падає сніг і думає.
Потім Толстой прямує до дверей. З темряви як привид вигулькує слуга з перекинутим через праву руку пальтом. Лев Миколайович відсторонює його рішучим жестом і виходить на ганок. Сніг падає йому на голову і плечі.
— Лі? Ти знову сумуєш?
— Я ж дала йому мільйон… — вона повільно повертає голову до вхідних дверей, — Неку? Ти? Ти повернувся?
Чого в її голосі більше: здивування чи радості?
— Я ж обіцяв.
Вона не відповіла.
— Це не телепатія. Я справді тут, розмовляю з тобою.
— Ти спізнився на багато століть, — у неї рівний і красивий голос. Вона могла б співати. Натомість намагається подарувати свободу тим, хто має про неї приблизне уявлення.
— Старий Лір казав, що ти зла на мене, Лі. Це правда?
— О, ти гостював у моєї сестри. Давно?
— Достеменно не скажу. Після зустрічі з нею я потрапив у катастрофу і якийсь час провів на материку вічної мерзлоти…
— Це Леді прислала тебе до мене?
— Та ні. Я хотів би лишитися з тобою, Лі.
— Але ж ти не залишишся. У тебе завдання…
— Ти вгадала.
Вона беззвучно сміється.
— Я повинен врятувати світ від космічних кілерів.
Вона здивовано дивиться на нього.
— Послухай, Лі. Якби ти могла дочекатися. Це вже останнє завдання. Рятую світ і по всьому.
Вона усміхнулась:
— А якщо ти забудеш про мене?
— Не забуду. Я зав’яжу вузлик. — він витягує з кишені шовкову хустинку і починає зав’язувати її.
— Минулого разу ти теж зав’язував.
— Так я зав’яжу два.
Вона не відповіла.
— Лі, ну скажи щось.
Вона ворухнула плечима:
— Гаразд! Рятуй світ. Ти хоч знаєш як це зробити?
— Дуже приблизно. Спершу я мушу розшукати континент Х, на якому виготовляють «Капсулу ППЧВ». Ти допоможеш мені, Лі?
Вона мовчала.
— Я подумав можливо ти знаєш…
— Ти не дістанешся до нього, ширяючи в космосі. Це континент без координат.
— 100 років тому його фіксували у Волоссі Вероніки. Його сфотографували. Я бачив знімки — срібна перламутрова планета у вигляді грецької букви Х.
— Авжеж. Я пам’ятаю. То був масовий гіпноз. Тоді ще фіксували сонячну активність.
— Ти хочеш сказати, що він не пролітав у Волоссі Вероніки?
— І так, і ні. Він завжди там, де ти його уявляєш. Якщо тебе цікавить видиме місцезнаходження, то зараз він мов коштовний діамант виблискує у Волоссі Вероніки, а ще у сузір’ї Андромеди, Пегаса і Кассіопеї, і ще в безлічі місць. Але насправді цей континент — між метою і зусиллями, які докладає людина для досягнення мети… І не має значення, на якій планеті і в якому часі це відбувається. Як ти уявляєш, де твій континент Х?
— Поруч із тобою, Лі.
Вона ледь помітно усміхнулась.
— Це на Землі. Сідай.
Він опускається поруч з нею у позу лотоса у великій залі Помаранчевого палацу. Обличчям до сонця. Спиною до вітру. Ліворуч минуле, праворуч — майбутнє. Великий палець з вказівним і середнім утворюють вічне коло. Коло замикається і він відчуває як його наповнює енергія. Дихається рівно, уявний срібний континент відбивається на сітківці очей. 4 подихи в хвилину це і є чотири координати континенту. З півдня чиста воля, з півночі впевненість, зі сходу концентрація, із заходу абсолютна віра.
Тепер він мчить над континентом на висоті 500 метрів над рівнем моря. Континент виблискує, мов сріблястий перламутр і форма його нагадує каліграфічно виписану букву Х. Відчуття вражаючі — шум вітру, свобода польоту, а внизу іскриться розсипане срібло і раптом…
Не збагнути як і чому він опиняється в «Коламбусі». Напевно тому, що такий політ для нього звичніший. Трішки шкода. Приємно було летіти в повітрі, мов птах.