Що, що? Ви над цим не замислювались? Авжеж, вам було ніколи! Ви усі сили жбурнули на боротьбу зі злом і, хоча і втратили в цій війні половину героїв, а, втім, майже здолали його.
А тепер озирніться, що ви накоїли? Як зрозумієте, що вчинки ваші лихі, коли зло щезне? Адже, разом з ним зникне і покарання, і помста, і страх. І що б ви не скоїли, вважатиметься добром лише тому, що альтернатива розчепиться.
Чи ви гадаєте, що зі злом зникнуть і лихі наміри? Отямтеся, їх проектує ваш розум. А злоба — лише адекватна реакція на процеси, що відбуваються у світі. Тому вам таки треба зберегти мене. Цим самим ви врятуєте і себе. А як ні — то вас захлесне епідемія божевілля від нерозуміння різниці між уже інтернаціональними поняттями «добро» і «зло». Ви і так забагато наплутали, коли віднесли «зло» до категорії негативного. А воно просто існує, як існує чорно-білий світ, аби ви збагнули: кольоровий може стати таким самісіньким від вибухів, війн та випробувань. Інакше, якби ви не знали, що могло б вас спинити?!
Що ж до мене, то я давно помічала, що сильніша і розумніша за інших. Я швидше сприймала шкільну програму, не стомлювалась, коли пробігала великі дистанції. Якось я перестрибнула двометрову огорожу — сконцентрувала енергію, зібрала усю свою силу, уявила, що вона срібний пучок з колючими енергетичними розрядами — і перестрибнула.
Минав час і я зрозуміла: хтось мене розшукає. Інколи я йшла вулицею чи сиділа на ґанку і чітко чула, як мене кличуть: «Горпино, Горпино». І хоча це було не моє ім’я, я знала: розшукують мене. Судячи з вимови, голос належав молодій жінці земної цивілізації, слов’янці, можливо, українці, а, може, й представниці зовсім іншої нації.
Скоро я довідалась, що це був мій власний голос (коли я ще пам’ятала свою справдешню сутність), записаний у минулому і посланий енергетичним сигналом у сьогоднішнє. Я дослухалась до себе минулої. А Горпина навчала мене таємницям магії: медитації, левітації, асанам і пранаямам.
В залі невдоволено зашипіли:
— Відьми не були йогинями.
— Добре, хоч тональ з нагвалем не приплела сюди.
— Та вона нас розводить.
— Так і свербить нагодувати її березовою кашею, іч фантазерка.
Пан Сновгей, суддя арбітражного суду планети Дев’яти Місяців витер чоло ароматизованою хустинкою і ковтнув зеленого шнапсу із прозорої склянки.
За вікнами споночіло і три місяці — срібний, золотий і платиновий заглядали у величезне, на всю стіну вікно суду, нагадуючи своїм тьмяним блиском про наближення півночі. Десь далеко кукурікнув і приголомшено затих півень, збагнувши, що сплутав появу четвертого — сердолікового місяця із сонцем. Із сусідньої кімнати долинав запах борщу, гарячого тіста і часнику і суддя подумав: «Треба припиняти це блюзнірство, бо так малахітового дочекатися недовго».
Він стукнув по стільниці молоточком і процідив крізь зуби:
— Гаразд, панночко, дякую. Ви вільні.
— Ви мене не арештуєте? — дівчина здивовано звела брови.
Пан Сновгей невдоволено скривив губи:
— Ваша розповідь звучить непереконливо. І взагалі ви не схожі на відьму…
— Та я, та я… сама справжнісінька відьма. — заїкаючись, проговорила дівчина.
— Авжеж. Сама справжнісінька, — перекривив її суддя. — Тільки не відьма, а учениця 11-ого класу енної школи, енного міста. Все. Ви вільні. Дайте мені спокій.
— Ви можете перевірити, я не тону у воді, якщо мене прив’язати до колоди, — голос дівчини зірвавсь до писку.
— Послухайте, панянко, — гаркнув Сновгей. — У мене таких відьом як ви по 10 на день і всі несправжні. Я таких казок наслухався, що ваша проти них — фуфло. Так що досить мізки мені пудрити. Мотайте звідсіля в електронну бібліотеку учить уроки.
— І не горю у вогні. — невпевнено додала дівчина.
Але Сновгей вже її не чув. Він нап’ялив окуляри на приплюснутий бульдожий ніс і поринув у вивчення 50-го тому справи відьом. (А треба сказати, що усіх томів було 143!).
— У-у-у! — дівчина заплакала і по-дитячому тупнула ніжкою. — Ну я до тебе ще доберуся! — і вже з-за дверей, — Я ще й у Верховний Суд піду оскаржувати твоє рішення.
— Давай, валяй, — самими губами пробубонів Сновгей і витер хусткою чоло. — Задовбався я.
Він поклав свою квадратну голову на величезні волохаті руки і замислився. Відтоді, як йому довірили справу «відьом» повз його очі промайнуло з півмільйона дівчат та жінок. Усі вони були, як і личить відьмі, зеленоокими з довгим рудим волоссям. Усі розповідали історії — деякі цікаві, схожі на детективні тріллери, деякі зовсім нудні. Усі красиві — але серед них не було відьми — ось в чому проблема.