Після довгих прирікань вона погодилась прислати зранку свою племінницю. Саме в її присутності Нек і мусив закінчити ремонт.
Племінниця Гапки — Дороті була школяркою, схибленою на комп’ютерних іграх. Нек віддав їй свій ноут-бук і вона миттєво поринула у віртуальний світ, забувши про доручення тітки — ходити назирці за сантехніком. А йому тільки того й треба.
Він спритно обшукав 33 кімнати Гапки: простукав стіни, долівку і стелю, оглянув ніші, льохи і комори. Але так нічого підозрілого і не виявив.
Захекавшись, він сів за масивний дерев’яний стіл в 33-ій кімнаті і раптом… дошка столу відсунулась. Під нею знайшлись потайні дверцята. За дверцятами лежала скринька, у скрині блакитне яйце, а в яйці перстень з лабрадором.
— Вдягни перстень на мізинець лівої руки і перекрути тричі проти годинникової стрілки, — долинув до Нека крижаний голос. Він озирнувся, але поруч нікого не помітив.
Повагавшись, він таки виконав наказ.
Дівчина виникла напроти, там де щойно була пустка. Вона немов зіткалась з повітря. Вся її постать була ефемерна, легка, аж прозора. Її блискуче вугляне волосся серпантином спадало на плечі. Темно-фіолетові очі сяяли, мов два ліхтарі вночі. У лівій руці вона тримала сріблясту торбинку з написом «Луї Вітон».
— Ну ось. Тепер ти мене бачиш.
Вона плавно гойдалась у повітрі, вільно і невимушено. Тіло її відливало бронзовою засмагою і здавалося прозорим. Вона ворухнулась і Некові в ніздрі вдарили аромати Сходу. Тонкий шлейф прянощів, шафрану, кориці, ванілі, імбиру, цукатів і рахат-лукуму розлилися по кімнаті. Це був Запах східного базару. Неку раптом здалося, що він опинився в ХХ столітті в Єгипетській Олександрії, неподалік порту серед гамірного натовпу і крикливих торгівців.
Він здивовано повів плечима. Аромати настільки легкі і свіжі, що не можуть бути штучними. Вони линули і линули, немов з чарівної торбинки. Кожен довершений, гармонійний і повний; вони не змішувалися один з одним, але разом створювали неповторний чарівний букет.
Все нові і нові запахи наповнювали кімнату: міцні ноти лаванди, ладану, перцевої м’яти, ніжні цитрусові: лимону, мандарину, ківі, коріандру, стійкі — аїру, ялівця, ментолу і чебрецю. Легкими хмаринками і тонкими цівками пропливали вони повз Нека, приносячи з собою спогади з далекого минулого.
Ось він ступив вправо і повітря сповнилось солоним морським бризом, молодими оливками, що схилилися над морським берегом і сакурою в пору цвітіння.
Ступив вліво-немов опинився в перукарні. Фарби, пінки, лаки, солодка пудра так вдарили в ніс, що Нек аж чхнув.
Він розумів, що це галюцинація, яка затягує в себе. Цього не могло бути насправді. Ніде в світі не лишилося таких справжніх, витончених правдивих запахів. І як їй, цій незнайомці, вдалося їх відтворити?
Інтуїція підказувала, що треба зупинитися, але він не міг, бо кімната вже заповнилась запахами, які приносить Теплий Олекса. А його ніс не вловлював їх вже півстоліття…
Нека з маківки до п’ят окутало свіжим ароматом талого снігу, лагідним — первоцвітів: пролісків, крокусів та конвалій, пухнастим — вербових котиків і в’язким, липким — набубнявілих бруньок.
Сонячний зайчик лагідно торкнувся м’яким хвостом землі і кімната наповнилась пахощами городини: насінниками солодкої моркви, мачинками пекучої цибулі, розсадою кислого щавлю, клубочками духмяних буряків, бубками соковитих огірків.
А ще ароматом воску, що спливав зі свічі перед іконою. І ладаном. І міцним духом тіста, що сходить, вершковим маслом, товченим маком, збитим з цукром яйцем, печеними яблуками, вишнями і порічками, староукраїнськими пірниками і підгорілими фігурками жайворонків та голубів.
…Нек різко провів рукою по очам, немов змітаючи з них полуду і запитав дівчину:
— Ти… Сім Де технологія?
— Сам ти Сім Де технологія, — сказала дівчина і розсміялась таким дзвінким природнім сміхом, що Нек на мить засумнівався, хто з них справжній. — А я — власниця музею запахів.
— Хіба є такий музей?
— А ти ще сумніваєшся? — запитала дівчина.
— Де ж він знаходиться?
— В лабрадорі. Я відтворила всі запахи, які будь-коли існували у світі.
Якщо хочеш я тобі дам понюхати те, чого ти ніколи не відчував раніше.
І в ніздрі Некові вдарив невідомий до цього запах. Він походив на той, який буває в хімічних лабораторіях, які розташовують глибоко в підземеллі і нагадував мерзлу землю, холодну сталь, колючі кристалики сніжинок і шипучий перекис водню, і терпкий рідкий азот. Але за мить він вже не походив на всі попередні аромати. Це був їдкий і різкий запах кінця світла, непроглядної липкої темряви, яка засмоктувала в себе, чавкаючи і присвистуючи.