Звідкись війнуло льодяним подихом і Нек відчув, як по спині пробіг мороз. Страшний, незнаний холод так скував тіло, немовби тисячі голочок вп’ялись у нього і перетворили кров на замерзлу кригу, а його самого на крижану брилу Північного океану.
Він оговтався від того, що хтось з силою тряс його за плече. Відкрив очі. Напроти стояла незнайомка. Вона міцно обхопила його обома руками. Отже, вона була цілком матеріальною, не зважаючи на свою видиму прозорість.
— Отямся. Зараз не час спати, — кричала вона.
Нек ворухнувся, роззирнувся довкола.
— Я не хотіла тобі зашкодити. Мабуть твій ніс не пристосований до цих запахів, — виправдовувалась дівчина.
— Пусте, — буркнув Нек, — розтираючи хустинкою мерзлі долоні. — Я вже отямився.
— Це були запахи Космосу. Далеких планет і зірок з інших галактик.
— Як тобі це вдалося? — здивувався Нек.
— Я зберегла їх в пам’яті. Все, що є в людській пам’яті можна відновити навіть якщо воно зруйновано до молекул.
Нек мовчав.
— У мене до тебе прохання. — мовила дівчина.
— Яке?
— Треба понулити рахунки Луск Бер Коні. Я дам тобі коди і ти це зробиш в найближчі дві-три години, — в голосі незнайомки забриніли стальні нотки, слова звучали як наказ.
Дівчина свердлила його своїми чорнильними очима, немов пришпилювала до підлоги, щоб він не міг поворухнутися.
Здогадка врізалась в мозок. Це програма, програма зомбування… Нехай і примітивна, адже вона сама не уявляла з ким спілкується, але кимсь керована, програма.
Голос дзижчав як надокучлива муха, холодно ляскаючи по скроням.
Нек заткнув вуха, але він не стих. Здавалося він долинав з нього самого. Голова запаморочилась і перед очима застрибали фіолетові цятки…
А як безневинно все починалося. Дверцята, скринька, яйце, перстень. Перстень…
Зусиллям волі Нек зірвав його з пальця і непритомний звалився на підлогу. Останній запах, який його оповив — був запах землі — брудної, вогкої, пронизливо холодної, як місиво льоду з ґрунтом, слиною і кров’ю.
Мабуть минуло з чверть години, перш ніж Неку вдалося оговтатися.
Крижаний голос хоч іще і дзвенів у вухах, але невпинно віддалявся. Все тіло нило. Біль сталевими кільцями стискав голову. Кімната була порожньою. Видиво зникло, а разом з ним і запахи.
Лук сидів у плетеному з лози кріслі, закинувши лапу на лапу і слухав Некову розповідь.
— Щось тут не так. Якось не клеїться все до купи. Схоже, що Гапка — не волхвиня. Вона гвинтик у чиїйсь підступній грі. — вимовив він, задумливо постукуючи кігтями по лакованому столу.
— А підозра тим часом падає на неї. — мовив Нек.
Лук пормовчав.
— Але це ж маніпуляція свідомістю! Неприпустимий злочин! — не вгавав Нек.
— Але хто, хто переховується у цій власниці музею запахів?
Лук стенув плечима.
— Поки що не розумію… Але в нас є ще одна підозрювана. Тож не гаємо часу.
Розділ 8
Сивіла Запекла жила на великій галявині штучного смерекового лісу. Сюди Нека довіз старенький трамвай. Вони чухали чверть години повз лісосмуги і байраки і трамвай весело насвистував якусь пісеньку.
Нек був його єдиним пасажиром, який слухняно закомпостував кленовий листок, завбачливо протягнений йому на вході.
Трамвай поминув насадження ялівцю і смерічок, промчав повз глибоке лісове озеро, в’їхав в саму гущавину, де крони дерев спліталися так тісно, що не проглядало небо і вистрибнув на маленьку галявину. Тут він доброзичливо чмихнув:
— Ось ми вже й на місці. Тепер простуй прямо, нікуди не звертай і прийдеш до Сивілиної хати. Я їжджу кожні чверть години до півночі. Бувай.
І трамвай весело помчав в зворотному напрямку без жодного пасажира.
Хата Сивіли з волоського горіха стояла на довгій триніжці заввишки з Нека. Вона мала вигляд величезного квадрата без вікон і дверей.
Нек довго тупцював довкола, але так і не знайшов нічого схожого на вхід. Врешті він виліз по триніжці до квадрату і затарабанив по дереву.
— Чого тарабаниш невігласе? — спитав красивий жіночий голос зсередини, — Не бачиш дітки сплять.
— Мені потрібна Сивіла Запекла, — мовив Нек, а сам подумав, — Далебі, тут щось побачиш.
— А навіщо вона тобі?
— Хочу купити цуценя. Прочитав оголошення в Інтернеті.
Незнайомка гмикнула.