— А ти що не знаєш гасла?
— Ні, — зізнався Нек.
— Як же ти дістався сюди?
— Мене підвіз старенький трамвай.
Голос не відповів, але дерево заворушилось і хатка почала повертатись. На ній раптом виникли двері, які з рипом прочинились.
Нек встрибнув всередину і роззирнувся.
Напроти стояла симпатична струнка руда дівчина, закутана з шиї по п’яти в чорний одяг строгого покрою. З-за її спини виглядали два йорки в охайно зшитих футболках; один з рожевим, інший з голубим бантиком. Вони радісно махали хвостами.
— Ну що, я тобі потрібна? — спитала вона.
— Ви… — невпевнено мовив Нек, — якщо ви Сивіла.
— Взагалі то до мене заходять по сходинкам, але щоб вони з’явились треба сказати гасло. — буркнула Сивіла.
Нек кивнув.
Сивіла обернулась і побачила за спиною йорків.
— Діти, — сплеснула вона долонями. — Ви чого повставали!
Потім вона повернулась до Нека, насупила брови і суворо мовила:
— Чекай тут, доки я їх заколешу. І сідай. Ноги — для дороги.
Вона обережно підхопила цуценят, поцілувала їх в носи і зі словами «утю-тю, ви мої маленькі!» зникла в сусідній кімнаті.
Нек дочекався доки двері спальні закрилися і з них полилась пісня. Треба сказати, що голос Сивіли звучав досить грізно і суворо й заснути під такий спів, здавалось, куди важче, аніж зовсім без будь-якого.
Але схоже Сивіла мала власний погляд на процес колисання дітлахів.
Нек вирішив скористатись моментом і непомітно прошмигнути в сусідню кімнату, яку збирався обстежити першою. Але щойно він наблизився до неї, двері спальні рипнули і на порозі виникла постать Сивіли.
Жінка стомлено опустилася в крісло і обхопила голову руками. Зі спальні продовжувала линути колискова, наспівана її голосом.
Нек спантеличено переводив погляд з Сивіли на двері дитячої кімнати і не знав чому вірити: очам чи вухам.
— Хлебнеш з ними лиха. — Сивіла невдоволено засопіла, — Вони хочуть, щоб я ні на мить не відлучалася. Щойно прокинуться, а мене немає — одразу в плач. А мені ж треба ще їм їжу готувати. Вони все підряд не їдять. Лише кашу з цільних зерен на оливковій олії з родзинками, курагою, чорносливом, ліщиною і волоським горіхом. І варити її треба на маленькому вогні, помішуючи ложкою, аби не пригоріла. Доводиться хитрувати: записала на диктофон свій голос. Тепер коли вони поснуть, тихенько висковзую зі спальні і на кухню.
Нек співчутливо мугикнув.
— Ті двоє, що ти бачив, — найменші, їм по три місяці, їх я тобі не продам, вони ще дуже манюсінькі. Крім них маю ще п’ятьох піврічних — двох хлопчиків і трьох дівчаток. Тобі хто треба?
— Мабуть хлопчик, — мовив Нек, невдоволено переминаючись з ноги на ногу, — з ним менше мороки.
— О! Тут ти помиляєшся. Клопоту біля нього вистачить. Щоб ти знав йорка треба купати у відварі з хвої і мильної пінки тричі на тиждень, щовечора і щоранку вичісувати дерев’яними щітками, обприскувати лаком антистатик, аби шерсть не електризувалася, чистити вуха, фарбувати нігті. А ще ж їх ледве не щомісяця треба водити в перукарню, на атракціони, масажі і в косметичні кабінети…
Нек з острахом поглядав на двері, за якими спали «діти»…
— І що це все обов’язково? — запитав він обережно.
— Звісно. Без цього не можна, — зітхнула Сивіла.
— А скільки ви за них попросите?
— Як будеш брати двох, то можна й за 2 тисячі, А як одного — то за півтори.
— Щось дорогувато… — почесав Нек потилицю.
— Це ще дешево! — розсердилась Сивіла. — Але ти рішення приймати не поспішай. Заведеш таких — начувайся! Бачиш як я біля них наморочилась! Ніякої свободи — попередила Сивіла.
— Якщо вони вам так надокучили — продайте їх.
— І що ж я тут одна у лісі робитиму? Мені ж і заговорити ні до кого буде. Думаєш до мене часто гості приходять? Два роки тому забрів якийсь п’яниця, жінка вигнала. Таке непутяще, нікуди не годне. Як я йому годила: купала, перевдягала, горілку з міста возила, коли кудись відлучалась на ключ закривала, аби в лісі не загубився. І що ти думаєш? Утік! Через вікно.
— Невесела історія, — буркнув Нек.
— А чому б вам не завести своїх дітей?
— Ще чого вигадав! — насупилась Сивіла, — дітей треба виховати, вивчити, влаштувати на роботу. А потім вони поодружуються і подадуться світ за очі. А я тут буду сидіти одна й бідкатися, що там з ними та як. Е-е, ні. Краще вже цуценят розводити.
Цієї миті зі спальні долинув дитячий схлип і Сивіла підскочила на стільці і сплеснула руками:
— Ой, леле! Бач, ні на хвильку не можна відходити від цієї малечі! Сиди ж тут доки я повернуся.