І ви теж пам’ятайте: коли щось вирішуєте у своєму житті — вибір — ваша особиста справа. Усі ці «лихий поплутав» лише виправдання. Сили подають знаки і дозволяють заглянути за лаштунки, у найближче майбутнє, але не підбурюють примкнути до свого коша. За подібне вони б жорстоко поплатилися. Ваш вибір не вартий тої розплати. Тому гляньте правді у вічі і будьте чесні з собою: шлях обираєте ви і більше ніхто. Коли збагнете це, пробачте усім, кому треба. І нечистій силі теж. Дехто гадає, що її прощати — безглуздя. А звинувачувати у своїх помилках — це, скільки завгодно. І даремно. Доки образи не відпущені, ви лишаєтесь з кривдником в єдиному емоційному полі, яке і спрямовує ваше з ним подальше буття.
Щойно ж пробачите ви, прощення повернеться бумерангом від вашого недруга. Такий вселенський закон.
Одарка Спрак була справною молодицею. На вигляд їй більше 35 не даси. Вона носила смугасту лляну сукню із білим коміром і високі до ліктя рукавички. (З чиєї шкіри?) Густе багряне волосся збирала в косу, яку кілька раз обмотувала навколо голови (аби не зурочили).
Коли я увійшла, вона сиділа на лаві і довгим ножем вирізьблювала на тонких дерев’яних дощечках геометричні фігури. Обабіч неї стояв каганець, а біля ніг купкою лежала тирса; на тирсі гойдалися манюсінькі голі потерчата з вологими блискучими на півголови оченятами і довгими попелястими чубчиками. Вони жваво гомоніли та посміювались.
Зачувши чужий дух, Одарчині гості знітились і притьмом, чи то від подиву чи від протягу, шурхнули під лаву. Каганець кілька раз блимнув і вирівняв свій вогник.
На відміну від потерчат Спарк і оком не повела, хоч і запримітила мене. Витерла долонею чоло, відклала дощечку, всадовила мене за дубовий стіл, навпроти поставила кленового квасу. Я підсвідомо потягнулась до нього, ковтнула, чомусь обпекла губи (квас був гарячим) і відсунулась убік.
Ми грались в мовчанку. Я не йняла віри, що одна-однісінька, без дорослих, придибала в цю хатину на задвірках Ключа, перейшла леваду і байраки, пробралась крізь верболози, мохнаті тіні яких монотонно і беззвучно погойдувались на плесі річки, через чорні безлисті валуни землі, які насипали наші предки для оборони від якоїсь навали, і таки видерлась на самісінький вершечок порослої лохиною гори, пригнутої до землі. Тут було тихо-тихо — ніщо не шелесне.
Але щойно я увійшла в двір — все cповнилось невідомими звуками. Щось йорзало, шипіло, вовтузилось; ступила крок, спіткнулась і ледь не зойкнула. Навпроти сидів чорніший за ніч кіт Одарки. Він сидів тихо, нашорошивши вуха, що під сяйвом місяця просвічувались і відливали фіолетовим блиском і не кліпав жодним оком. Доки я йшла в хату він проводжав мене розумним сумним поглядом зелених очей. Коли ж ступила на причілок — розвернувся і розтанув у гущавині ночі.
Одарка спокійно вдивлялась в мене терновими очима, від цього ставало млосно. Я знову запитала себе навіщо я тут.
— Бачиш ті дощечки? — спитала жінка.
— Що то? — спитала і так і не дочекавшись відповіді, висловила своє припущення, — вони для ворожіння?
Спарк насупилась:
— Для якого ще ворожіння?
Мені здалося, що вона розсердилася. Я остаточно розгубилась і змовкла. Тиша важкими клаптями снігу лягала на плечі і пригинала до долівки.
— Усього їх 32. Я вже вирізала 30. Лишилось ще 2. Потім їх треба нанизати на мотузок і скласти в шкіряну торбинку. Це староукраїнські знаки. Їх дарував нашим предкам Бог Велес. Уже нікого й не лишилось окрім мене, хто пам’ятає ці знаки.
— Що це за Бог такий? Про інших Богів я чула, а про нього — ні.
— Бог один. — сердито сказала Спарк і надовго змовкла.
Я чекала, затамувавши подих. Спарк знову взялася за дряпання на загадкових дощечках.
— Дощечки повинні бути березові. — пояснювала вона, — бо саме під березою Велес досяг просвітлення. До того як Велес по золотій драбині піднявся на небо, він був великим Волхвом. Він зрікся всього світського та суєтного і роками молився, аби узріти Бога. Бо уві сні йому було видіння, що в судний день врятується лише той народ, Волхв якого, бачив Господа. Проте Сила не чула його молінь і не приймала дарів, хоча в багатті і згоріли Велесові вівці, маєток і одяг. Коли ж він кинув у полум’я останнє, що мав — дрантя (яке носив замість одягу) та шкоринку хліба, до нього спустився сліпучо-білосніжний Херувим і попросив принести останню жертву.
— Я віддав все що мав, — відповів Велес.
Тоді херувим запитав:
— Хіба можна назвати жертвою те, що тобі не належить, чи те, що для тебе не цінне?
— Але у мене нічого не лишилося. — сумно відповів Велес.