І лише, вмостившись на лежанці добряче прогрітої печі, я перевела подих. Завтрашній день здавався таким далеким, майже нереальним, а тепло печі заколисувало і жодна думка не затримувалася в голові.
Розділ 11
Спарк з каганцем чекала мене на причілку хати. Її розплетена коса тьмяно світилася у місячному сяйві. Вона передала мені вогник і веліла йти до хати, а сама набрала в поділ хмизу для ватри. За мить дерево вже весело тріщало, нагріваючи черінь печі, Агні вигравав бурштиново-золотистими переливами, а чорний кіт вдоволено мурчав у нас під ногами.
Спарк сказала, що бачить моє бажання. Тепер у нього чіткі обриси і контури. Вона порадила сконцентруватися на одній думці, не зважати на сторонні звуки і образи і нічому не дивуватись…
…Я опинилась серед велетенської пустелі. В білому небі мідною монетою висло сонце. Переді мною мчали тіні вершників. Я дивилась на них і повз них, а вони все летіли й летіли ген за виднокрай. За вершниками поспішали велосипеди, авто, гелікоптери, літаки, човни, яхти, наповнені людьми з різнокольоровою шкірою. Вони натягнули на себе зосереджені, веселі, змарнілі, засмаглі, бліді маски. Мільйони їх тягнулось безкінечним хаотичним натовпом зі сходу на захід, за сонцем. Це нагадувало масове паломництво. Куди вони всі?
Я окликнула велосипедистку, що промчала повз мене, але вона лише озирнулась і поїхала далі, нічого не сказавши. Поруч зі мною прошкандибав чоловік непевної національності, він зачепив мене рукою. Я запитала англійською, сподіваючись, що він знає цю мову: «Where do you go?».
Незнайомець зупинився, витріщив на мене чорні очі і витер чоло хусткою.
«Como grades? — польською прокричала я, — і потім латиною: Quo vadis? — і есперанто «kien iri?»
Незнайомець махнув рукою — на Захід, за сонцем.
Найбільше пілігримів тягнулось за жовтим, мандариновим та червоним вершниками, менше за блакитним і синім, дехто прагнув спіймати зеленого і зовсім ніхто не поспішав за срібним. Він стояв осторонь, не тікав, але його всі обминали. «Хто вони?» — запитала я себе.
— А ти придивись уважніше. Ти їх усіх знаєш. — долинуло з-за спини.
Я завмерла. Невже запитала вголос?
— Аби тебе почули не обов’язково говорити, — долинула відповідь звідтіль само.
Я озирнулась. Позаду у позі напівбога сидів молодий інок в білосніжному вбранні. Він усміхався, демонструючи рівні білі зуби. Я відвернулась і зосереджено глянула на вершників.
Тепер я впізнала їх: Жовтий — гординя, мандариновий — свобода, червоний — любов, блакитний і синій — таланти, зелений — гроші. А ті, хто поспішають за ними — це всі ми, людство, яке мчить за примарними цінностями. Дійство так захопило нас, що вершники здаються справжніми. Але що означає срібний?
— А як ти думаєш? — знову долинув голос з-за моєї спини.
Повз срібного проходили тисячі людей, але жоден навіть не глянув у його бік. Чому?
Сонце-монета кліпнуло, немов підморгнуло мені.
— Ти теж побіжиш за галюцинаціями, як усі…
Це було питання? Ні?
— Ні.
— Ні?
— Не хочу мчати за тим, чого насправді не існує.
Ось я і знайшла відповідь на питання, яке турбувало мене з дитинства: «Навіщо полководець Македонський наказав покласти його у труну з розпростертими руками?» Людина, яка завоювала півсвіту насправді не здобула анічогісінько. Усе своє життя він полював на примар. У чому ж його відмінність від Дон Кіхота?
Але лише втрапивши в оцю пустелю, переосмислюєш життя. А, може, я померла?
— Смерть? Що таке смерть? Ще одна ілюзія вигадана людиною. Ти називаєш смертю зречення від фантазій? — запитав чернець.
— Чи зможу я повернутися з цієї пустелі у колишнє?
— О, ти повернешся, щойно обереш собі вершника. Але, навіщо?
Я стенула плечима.
— Скажи, хто такий срібний вершник?
— Одвічна людська цікавість, — зітхнув інок і розвів руками. — Я не відаю.
— Як так? — здивувалась я.
— Про це можна дізнатися тільки обравши його собі за поводиря. Досі ніхто не пішов за ним. Ця ілюзія чекає на свого віруючого. Можливо хтось його і впізнає. Ти не впізнаєш?
Я придивилась уважніше, потім повернулась до інока.
— Хто ти? — запитала його. — Чому ти сидиш у цій пустелі, де усі, мов ошалілі мчать за тінями вершників?