— Ну ось. Тепер Сила захищатиме тебе. — повідомила Спарк вдоволено, — Ти стала невразлива до зурочень, намовлянь та інших людських пакостей. І ще одне: запам’ятай «Молитву затримання». В давнину, коли наші предки ще жили племенами, вона була відома багатьом, але князі вигадали, що сила цієї молитви руйнівна і приховали її. Відтоді її отримували лише Обрані князями.
Зрештою люди збунтувались і пішли в наступ на князів, аби відібрати приховане. Але ті були мастаки брехати і швиденько зварганили лжемолитву. Саме ця лжемолитва дійшла до наших днів, благословення на її прочитання дають священики церков, проте вони й гадки не мають, що вона не помічна.
Коли вгледиш невідворотну небезпеку (як то, кулю, що летітиме на тебе, чи стрибок дикого звіра, шепочи молитву затримання самими вустами, не розтуляючи зубів. Доки читатимеш її, час застигне для всіх крім тебе, тоді сміливо хапай кулю рукою чи відштовхуй звіра вбік.
Спарк змусила мене вивчити цю довгу молитву, запнула голову синьою із золотими нитками хусткою і вклала в долоню торбинку з березовими дощечками.
— Це твій оберіг. Сховай його на собі, подалі від людських очей, — мовила вона, — Без потреби торбинку не розкривай. Якщо відшукаєш гідну ученицю, перекажи їй історію про Бога Велеса. Але доки не знайдеш — тримай язик на припоні. Все зрозуміла?
— Атож. Чого ж тут не розуміти?
— Ну, ніби все, ох, ледве не забула. Дай-но сюди дощечки.
Спарк намалювала на оберегу містичний знак Бога Велеса, аби захистити мене в дорозі і подалась варити «траву», яка мала перенести мене подалі від цього небезпечного місця…
…Тоді я думала перенести ненадовго, виявилося — назавжди.
Розділ 15
Отже, трунок випито. Кілька годин поспіль я блукала околицями міста, доки наштовхнулась на діброву. (Як дивно, раніше тут була пустка). Перш, ніж відчула, як уповільнюється серцебиття — 4, 3, 2 удари в хвилину — відшукала кілька мухоморів. Голова паморочилась і я присіла на землю і притулилась спиною до кори дуба. В мозку снували уривки думок; немов довгі тонкі нитки вони сплітались в суцільну павутину. Та я знала, що ці думки — не мої, а сторонні, звідкіль вони? І раптом осягнула — це був голос дуба.
— Відсунься дівчино, — казало дерево.
— Я не знала, що дуби говорять.
— Тепер ми образились на людей і не говоримо з ними.
— Чому?
— Ми остерігаємося їх.
— Ти таке велике дерево і боїшся? — дивувалась я.
— Авжеж. В часи моєї юності люди ще розуміли мову дерев і дослухалися до наших порад, бо ми старші і мудріші. Тоді вони приходили в діброви, обіймали наші стовбури, притулялись вухом до кори і слухали, слухали… В ті часи вони нас не винищували, бо пам’ятали, що ми їхні брати. Тоді я не боявся людей. Маленький хлопчик з дорослим посадили мене тут разом з моїми братами і ми виросли з жолудів у могутніх дубів. Ми жили в мирі з цими двома. Вони спали під нашими кронами, земля була їм простирадлом, а листя — ковдрою. Коли йшов дощ, ми загортали краплі в своє листя, аби ті двоє могли напитися води, коли повернуться зі своїх мандрів. Доки вони подорожували, ми гойдали на своїх гілках небо, і сонце не раз, стомившись від свого бігу, сідало перепочити на наші крони і розповідало про бачене у світах. Надвечір люди повертались, обіймали нас і дякували за воду і ми були щасливі. Та якось вони повернулись роздратовані і обірвали наше листя. Ми запитали навіщо і почули у відповідь:
— В одному селі ми побачили істот, які мають одяг з листя дерев. Ми теж хочемо такий. Чим ми гірші за них?
Люди пошили собі спідниці з листя і знову помандрували. Повернулися вони ще лютіші і заходилися обривати наше гілля. Ми запитали навіщо і вони відповіли:
— В одному селі ми зустріли істот, які не сплять просто неба, а мають хатини. І ми таку хочемо такі, чим ми гірші за них?
Коли вони повернулися втретє, то зрубали стовбури в половини наших братів. Ми запитали навіщо і почули відповідь:
— В одному селі ми зустріли істот, які плавають на човнах далеко-далеко і бачать багато-багато. І ми так хочемо, чим ми гірші за них?
Вони поробили човни і подалися світ за очі. Відтоді ми більше їх не бачили. — дерево помовчало, — минають останні дні нашого гостювання на землі. Скоро ми залишимо її і переселимось на іншу планету.
— І вам не лячно покидати ваш дім?
— У світі є багато страшного, дівчино, але нічого нема страшнішого за людину, — мовив крислатий дуб.
Я зітхнула, «Дай Бо’, скоро я не бачитиму ні людей, ні їхніх вчинків» і це останнє, що я встигла подумати, а далі були лише відчуття.