Я лягла горілиць на опале листя і пильно вдивлялась в клапті блакитного неба, що проглядало крізь бурштинові і пурпурові крони осінніх дерев. Небо скидалось на великий друшляк з дощовою водою. Він розгойдувався і вода крізь його дірки вихлюпувалась на землю. Дерева гойдались разом з небом, очам було боляче дивитись, а десь глибоко всередині, у сонячному сплетінні пробуджувалась невідома енергія, вона піднімалась теплою хвилею і розбіглась по хребту. Все тіло палало, немов його пекли вогнем, я притислась щокою до сирого розмерзлого листя і відчула приємну прохолоду. Скільки так тривало — не знаю. Відчуття часу щезло, земля горнулась до мене і я дослухалась як в ній б’ється моє серце поряд із серцями мурах, павуків, дощових черв’яків і равликів. І раптом з очей спала полуда, комахи більше не видавались маленькими і нікчемними, а люди — великими і значимими. Ми стали рівні на цій планеті і нам усім вистачало сонячного тепла і світла, і темряви ночей, і дощової води і вранішньої прохолоди, і музики степів, і тиші пустель. І за все це зовсім не потрібно було боротися, змагатися, воювати.
Голос пролунав раптово. Він долинав нізвідки і звідусіль. Голос не схожий на жоден з тих, які я будь-коли чула. Він чітко і байдуже віддавав накази, ніяких зайвих слів чи інтонацій і я чомусь його слухалась:
— Встань, розпластай руки на рівні плечей і повертайся навколо себе за годинниковою стрілкою. Чітко, до деталей уяви якесь місце. Зростися з рухом, проникни в нього, стань сама рухом, крутись якнайшвидше. Будь НАЦІЛЕНОЮ, НАПОЛЕГЛИВОЮ, НЕ ПОСПІШАЙ.
Минуло ще скількись часу. Переді мною виникла кімната і судді в чорних мантіях, священик із суворим обличчям, засмучений батько. Вони оточили мою канапу, хитали головами і зітхали; кахикали, чухали потилиці і знову зітхали.
Я піднялась вище і сіла на сволока.
На канапі лежала незнайомка схожа на мене, але все ж це не я… Зодягнена у шовкову сукню кольору шампанського з корсетом розшитим стеклярусом, з вінком із живих квітів і довгими до п’ят різнокольоровими стрічками, вона розмахувала двома руками і підстрибувала трьома ногами.
Яке незбагненне видіння, сон, марево? Що б воно значило?
Мені здавалося, що я — це вона, але я розуміла, що я, тут, вгорі, а хто ж внизу? Востаннє поглянувши на кімнату і людей в ній, я вилетіла у прочинену кватирку.
Розділ 16
Злетілось легко, прохолодний вітер плинув поруч зі мною і я подумала, що тепер теж невидима як він. Хто знає, можливо, і він колись був людиною. Над містом соталися дими осінніх згарищ і я покружляла в них, вдихаючи їдкий запах; залетіла до класу, в якому навчалась, присіла на лаву… Зрештою подалась у Відсутній Cектор № 117, куди спрямувала мене Спарк.
З поза меж, Життя нагадує велетенську цибулину, на незліченних пелюстках якої паралельно і водночас існують мільярди епох. На пелюстках безперестанно снують істоти різних розмірів. Між листками жевріє пустота і темінь — Велике НІЩО — Сектор, який розділяє епохи. У ньому час нерухомий, застиглий; якби не цей сектор, істоти з різних епох могли б безперешкодно рухатись з минулого в майбутнє і навпаки.
В секторі стояв страшенний гуркіт і клекіт. Зорельоти приземлялись один за одним і заповнені людьми злітали у високе небо кольору рожевого фламінго. Я ледве відшукала серед цієї метушні племінницю Одарки — Мавку Тополинку, власницю зоредрому. Це була худорлява крихітка, років 17. Вона стежила за рухом на літовищі. Дивина та й годі, як вона всьому цьому давала раду.
— А, це ти, — швидко глянула Мавка на мене поверх окуляр. — Твоє тіло вже у нас. Ми якраз відновлюємо його структуру. Коли душа відділилась від нього, воно розщепилось. Тепер ми відтворюємо його з волосся, в якому записана вся інформація. Щойно воно відновиться — можеш заселятися. — пояснила Мавка і, помітивши моє занепокоєння, додала, — не нервуйся, тіло буде точнісінько таке, як до Тeleportatio.
Мавка зняла окуляри і протерла їх білою хустинкою, поправила зібране у пучок волосся.
— Тримай телефон, — вона простягнула тонку сріблясту пластинку, — коли прибудеш на нове місце — чекай на дзвінок від Спарк. Ця пластинка допоможе тобі спілкуватися з людьми з різних епох. Але пам’ятай: з людьми до 22 століття треба розмовляти у снах. Вони не знають про це досягнення науки і якщо ти говоритимеш до них серед білого дня з ясного неба — можеш їх наполохати.
Дівчина показала як користуватися телефоном і попитала про здоров’я тітки. Я відповіла, що у Одарки все гаразд. Вона знову щось поклацала на моніторі і перевела занепокоєний погляд з екрану на мене.