— Сталася неповна трансгресія. — вимовила вона і, збагнувши, що я не розумію запитала, — Коли Сила сказала тобі крутитися, про що ти думала?
— Про блискучу планету з мерехтливими кільцями із зоряного пилу навколо. Батько часто розповідав мені про неї, але я не була там жодного разу.
Мавка насупилась:
— Ти постійно думала про цю планету? Можливо в голові проскочила ще якась думка?
Я обмізкувала її питання.
— Та ні, лишень хотілось швидше потрапити на планету.
— Тепер все зрозуміло. Голос сказав тобі: НЕ ПОСІПІШАЙ. А ти не послухалась. Ось тепер маєш клопіт — твоя ліва нога лишилась на старому місці.
— Як? Я буду без ноги? Адже голос сказав крутиться якнайшвидше.
— Так і є. Треба крутитись якнайпрудкіше, швидкість обертань має перевищувати рух звука в тілі. Але це не означає, що треба ПОСПІШАТИ.
— Господи! Як же я тепер без ноги?
— Тепер нічого не вдієш. Нога опинилась на тілі дівчини, яка телепортувалась на твоє місце, — сердито буркнула Мавка, вглядаючись в комп’ютер. — Не солодко їй прийдеться.
— Як? Хтось перемістився на моє місце? Мене про це не попередили?!
— Що вдієш! Щойно у просторі з’являється вакуум, у нього одразу хтось проникає. Знаєш скільки людей роками чекають на Тeleportatio?
— Невже не можна було мене попередити про можливі наслідки Тeleportatio?
— Всього не передбачиш. Не хвилюйся. Там, куди ти прямуєш, ти легко зможеш відшукати собі нову ногу.
Я з сумнівом поглянула на Мавку, а про себе приречено подумала: «Ну ось і збулось пророцтво Спарк про втрату коня, чоловіка, або частини себе. Чи могла я уявити, про що йшлось? Аж ніяк! А що там ще? Дорога під градом і дощем, два сонця, народження зверху? Чи можна це якось розшифрувати? Далебі, розігналась. Час сам все розшифрує».
Що поробиш, доведеться прямувати до злітної смуги одноногою. Доки я зодягала тіло-скафандр, Мавка давала останні настанови.
— Не бійся. Стрибок триватиме долі секунди, не встигнеш і оком змигнути. Всі необхідні маневри зореліт виконає сам. Від тебе нічого не залежить. Зараз попростуєш до тину, за ним звернеш праворуч до балки з перелазом, далі — холодна ватра — іди крізь неї сміливо, вона не опалить, а лише очистить, за ватрою — сухе озеро, пройдеш повз нього, воно не замочить, а навпаки висушить.
— Гай-гай, скільки орієнтирів! Так і згубитись не довго.
— І що ти за одна! — насупилась Мавка, — Ще не впала, а вже йойкає. Стеж за стрілками на траві і нікуди не звертай. Біг в поміч.
І Мавка помахала тоненькою, як гілочка, рукою.
До холодної ватри вела лугова трава. Рівненька і блискуча, запримітивши мене, вона вкладалась у стрілку із загостреним кінцем, немов хтось зумисне її пригинав. Щойно я поминала вказівник, трава вирівнювалась, не лишаючи на собі жодного сліду.
Ватра спалахнула раптово щойно я перескочила перелаз, немов вирвалась із землі і стала стіною: метрів зо три заввишки і стільки ж завширшки. Товщини її не видно, однак здавалося, що за нею вже немає анічогісінько. Але ж по обидва боки від полум’я стелилась соковито-зелена трава. Дивина.
Золотисто-руда з бурштиновими і коньячними язиками ватра потріскувала і шипіла, мов полум’я, що пожирало колоди. Хто б там що не казав, вона зовсім не походила на холодну. Йти крізь неї — це ж вірна погибель. А мо’ Мавка взяла мене на глум, сидить зараз перед екраном комп’ютера і посміюється.
Ступила крок вліво і ватра поповзла за мною, ступила вправо — і вона туди ж. Та її не обхитрувати. Озирнулась, підняла з землі бадилину і пошпурила у вогонь. Той миттєво поглинув її — ні сліду, ні звуку.
«Не опалить, а очистить», — пригадала слова Мавки. Що значить очистить? А може спробувати перестрибнути? З пам’яті виринув образ юнок та юнаків, що побравшись за руки стрибають через полум’я в ніч на Івана Купала.
Я відступила кроків зо п’ять назад, розбіглась, міцно замружила очі і світ закружляв навколо.
Теперішнє, минуле, майбутнє… Все змістилося…Скільки часу минуло? Хвилина, година, рік? У цій частині всесвіту час не має влади над людьми і речами. Тут він не ходить паничем грізним та пихатим на пару зі своєю подружкою — стрункою годинниковою стрілкою, яка все цокотить, як та муха.
…Я обережно відкрила повіки — ватра зникла. Ні попереду, ні позаду — ні сліду згарищ, ні запаху димів…
Навколо стелилась левада, а посеред неї — глибоке і блискуче, мов людське око, озеро, по вінця наповнене водою. У прозорому плесі плюхкалась золотиста риба і гойдались сонце з хмарами. Чим довше я вдивлялась в плесо, тим більше ввижалось буцімто небо перекинулось у воду. І хмари монотонно коливалися під ногами, а я падала-падала в їх пухкі мов перини обійми. Але раптом зі спини прорізались крила і ось я вже лечу в синю бездонну глибину. І поруч зі мною з такою ж швидкістю мчить звук; звук диво-озера.