Коли поминули 35 кімнат, хазяйка раптом зупинилась.
— Далі басейн, хочете поплавати?
Мілана була серйозним конкурентом. Здавалось, вона півжиття провела у воді. Вони пропливли тричі — батерфляєм, брасом і кролем. І кожен раз досягали фінішу одночасно. Але Неку постійно здавалось, що Мілана ось-ось його випередить.
— Гарно плаваєте, — сказала вона, виходячи із басейну. Вода струмками стікала з її рудого волосся на плечі. Маленькі калюжі, що утворилися на долівці збіглися в одну, яка випарувалася.
У кімнаті за басейном не було даху. Якийсь час вони грілися під сонцем і споглядали репродукції картин Айвазовського, що розгорнулись панорамою на всі стіни.
— Вам до вподоби? — поцікавилась Мілана, скоса глянувши на картини.
— Дуже зворушливо. Нагадує добрі старі часи на планеті Земля.
Мілана посміхнулась.
— Моя хатина не дуже схожа на фортецю, хіба що назва, — з ностальгією мовила вона.
— Двічі в одну річку не ввійти, — відповів Нек, — А у вас багато новітніх технологій.
— Ходімо, подивимося мою галерею комп’ютерних репродукцій кращих художників Землі усіх часів.
Вони пройшли повз 21 скляні двері, які самі прочинялися і зачинялися, по голубій підлозі, під якою клекотіла водна стихія, під високою стелею, що нагадувала склепіння зоряного неба. Усі сузір’я тут розташувались на своїх місцях і сяяли мов діадеми.
— Гарно, чи не так? — Мілана вказала на стелю.
— Що? А, так…
— Що з вами? Ви так зацікавились зоряним небом?
— Ні, ні, я замислився, спогади знаєте… — і через мить додав, — Є відчуття простору.
— Замкнутого простору. Вам не здається?
— Будь який простір замкнутий, тільки ми не завжди про це знаємо.
Галерея комп’ютерних репродукцій вміщувала відомі і маловідомі роботи Рафаеля, Пікассо, Врубеля, Гойя, Гогена.
— Ну й ну! То це ж справжнісінький музей. Сюди екскурсії водити можна.
Мілана присоромлено опустила вії, але тут таки широко відкрила свої великі очі. В них заграло проміння.
— Ці картини треба зберегти для історії. Розумієте, мистецтво у суспільстві з кожним роком втрачає цінність. Всі займаються бізнесом. Батьки намагаються віддати своїх дітей до ліцеїв при банках, та монетних дворах, а діти увесь вільний час витрачають на комп’ютерні ігри. На Сатурні немає художників, письменників, музикантів. Мистецтво не зворушує як раніше. Пам’ятаєте, так було на землі в останні роки доядерної епохи?
— Пам’ятаю, — зітхнув Нек — Серед усіх планет Сонячної Системи у землян мистецтво досягло найбільшого розквіту, але і найбільше потерпіло в останні роки перед вибухом.
— Так, тоді ніхто вже не малював картини, не складав музики, не писав романи і не знімав кіно.
— Адже кожен міг перетворити власне життя на кіно чи роман, або одразу на серіал, — підхопив Нек.
— Ви про комп’ютерні програми?
— Атож. Це страшна халепа.
Остання кімната фортеці зачинялась на рожеві двері — бібліотека: безліч книг, написаних різними мовами Сонячної Системи, диски із записами співу справжніх птахів, розмовами доядерних тварин і шуму моря. Були і відеокасети на найрізноманітнішу тематику — художні фільми, наукові дисертації, любительське відео.
— Можете приходити сюди по літературу, — посміхнулась Мілана. — Тут багатенько можна відшукати. Довідник і алфавітний покажчик стануть вам у пригоді, — вона вказала на товсту синю теку в кінці кімнати. — Тільки все ставте на місце, бо я потім заплутаюся.
Наступний день Нек з Міланою провели на тенісному корті «Детройт».
Зіграли з десяток сетів, перекусили штучними баклажанами, які Мілана ще вчора придбала в «Мелані секонд». Дорогою додому Мілана запитала:
— Чому ви не присвятили своє життя спорту?
— Не люблю одноманітності. Нудно, знаєте.
— Знайомо. Я теж полюбляю переміни, несподіванки, ризик.
Вдома Нек запримітив, що на його телефон звалилась купа sms-ок. Усі від Лука. Він не встиг прочитати жодної, бо телефон задзвонив.
— Мартине?
— Так.
— Де ти був? Я намагаюся виловити тебе зрання.
— Ми з Міланою грали в теніс на «Детройті». Ти був там колись? Чудовий стадіон.
— Чому не відповідав твій телефон?
— О! Я його забув.
— Мартине, ти забагато часу проводиш з нею.
— Аби вивідати щось треба втертись в довіру. Чи я не правий?
— Правий, як Беркові штани навиворіт. Я хвилююсь за тебе, Мартине, як би вона тобі чого не заподіяла.
— Чого, наприклад?
— Зачарувала тебе.