Розділ 26
Все почалося за годину до призначеного часу. Справою керували детектив Сновгей і очільник поліції Бертольд. Вони сиділи за кілька кілометрів від Орлеану перед велетенськими екранами комп’ютерів, на яких увесь зоредром виднівся як на долоні. З ними працювало ще кілька детективів.
Нью-Орлеан оточили зусібіч на випадок, якщо відьмі поталанить дістати дипломат із камери і вийти із приміщення. Хоча це здавалося нереальним, по зоредрому сновигали поліцейські у цивільному. Вони отримали розпорядження перевіряти багаж всіх, хто скористається камерами схову.
Стрілки годинника показали 18:05.
— Про що думаєте? — запитав Бертольд Сновгея.
— Ще раз прораховую усі деталі. Здається ми зробили все вірно.
Бертольд зітхнув:
— А я думаю про вечерю у якомусь Інтернет-кафе із подружкою.
— Можливо сьогодні ми натрапимо на слід.
— Можливо. Як ви гадаєте, ми спіймаємо її до 19-ої?
Сновгей уважно глянув на Бертольда.
— Сьогодні ми її взагалі не спіймаємо.
— Що? — Бертольд витріщив на нього мутні очі. — Ми так файно все підготували, хлопці мої не підведуть, якщо доведеться її хапати…
— Не доведеться. Вона взагалі не прийде.
— Тобто, як так не прийде?
Сновгей стенув плечима.
— Можливо придибає якийсь посланець чи станеться якась халепа. Вона стріляна лисиця і розуміє, що тут пастка. Якщо прийде посланець — пам’ятайте: головне не злякати його. Він виведе нас на слід.
Стрілки годинника підкралися до 15-ої хвилин на 19-ту.
— Не панікуйте, пане Сновгею, цього разу ми її не проґавимо, — заспокоював колегу Бертольд.
Сновгей витер хусткою обличчя:
— У неї миттєва реакція. Я намагаюсь вполювати її вже кілька років поспіль і вона завжди висковзує з рук.
— З моїх вона не висковзне, — випнув груди Бертольд. — Цього разу все буде інакше. А коли операція скінчиться, подамося разом вечеряти в Інтернет-кафе. Я пригощу вас, Сновгею.
— Ви хотіли сказати снідати, — покосився детектив на Бертольда.
— Ну ви й нудний, дідько вас забирай, — розсердився очільник поліції.
Опів на шосту в Нью-Орлеан завітав перший відвідувач.
Літній чолвік у непристойно яскравій салатовій водолазці. На босу ногу він зодяг сандалі, а на шию низку коралів і біле гусяче перо, яким він крадькома обмахувався. Сердега добряче пітнів. Комп’ютери вели його від самої появи на Орлеанському шосе. Він приїхав на таксі компанії «Фентазі», розрахувався з автомобільним роботом і подався в зоредром, де застиг перед картою маршрутів. В старому не було анічогісінько підозрілого, хіба що його манера одягатися, але і це вже на Сатурні давно нікого не дивувало. Відтоді як Планета Дев’яти Місяців стала інтернаціональною, тут поруч вживались люди у скафандрах, мантіях, паранджі і спідницях із листя срібних дерев. Красивий голос з комп’ютера поцікавився у відвідувача чи визначився той, куди летітиме. Чоловік відповів, що відвідав би якусь екзотичну країну на березі океану, де ще збереглася риба.
Комп’ютерна система повідомила, що риба збереглась на планеті Земля, але вона дуже видозмінилась і її не можна вживати в страви. До того ж, там надто зимно. Аби спіймати рибину, доведеться буравити лід товщиною в півметра.
— Зима шкідлива для моїх кісток, — прокрехтів чоловік. — Мені треба в теплі краї.
— Злітайте на Місяць, за останні десятиліття там дуже потепліло. — запропонував комп’ютер.
— Але ж там лише штучні моря… — похнюпився відвідувач.
— А вам конче потрібне справжнє? Тоді рушайте на Юпітер. Там прекрасне фіолетове море. В ньому щоправда зовсім немає риби. Але, можливо, скоро з’явиться. Нещодавно ботанік Лакс проклонував чотири штучні рибини і вони вже кілька місяців живуть в акваріумі.
— Ні, ні. — сумно похитав головою чоловік і почав копатися в кишені. Звідтіль він дістав пом’яту книжечку. — Я прочитав одну історію і відчув себе її героєм. Ви читали це? — він протягнув книгу ближче до екрану.
— «Старий і море». Ернест Хеменгуей. — промовив комп’ютер. — Так, я знаю цю книжку.
— От така риба мені потрібна.
— О-о! Така з’явиться так десь років за 300.
— І що на жодній планеті в Сонячній Системі не лишилось нічого подібного?
— Можу запропонувати вам штучну рибину…
Старий обмахнувся пером:
— Штучна риба, штучні моря… — сказав він роздратовано.
— Так будете кудись летіти? — образився комп’ютер.
Відвідувач задумався і довго мовчав. Потім запитав: