— А чи є десь музей цього автора?
— На Європі, супутнику Юпітера є музей Хеменгуея.
— Так тому й бути. Полечу на Європу днів на два, — сказав старий.
— Чудовий вибір, — похвалив комп’ютер. — Європа лишень трохи постраждала від сонячного вибуху, там безліч атракціонів для пенсіонерів і безкоштовних екскурсій. Якщо хочете, зачекайте хвилинку, я знайду вам адресу ботаніка, який розводить рибу. Ви зможете з ним зв’язатися і розпитати про все, що вас цікавить.
— Дякую, не варто.
— Карту супутника з собою візьмете?
— Давайте.
З принтеру з’вилась велика кольорова карта Європи.
— Ваш зореліт номер 4/ 100. 4/100. Коли плануєте вирушати в мандри?
— Зараз.
— Будь ласка, сплатіть рахунок і пройдіть на злітну смугу. Щасливої вам дороги.
Шанувальник творчості Хеменгуея подякував і рушив до зорельоту. Біля трапу він довго тупцював, розглядаючи рекламу нового бойовика «Воскреснути вам не вдасться», що нависала над ним, хитав головою, але зрештою перехрестився і увійшов в зореліт. Минуло ще години зо дві. Зоредром пустував.
— Не людно тут, одначе. — буркнув Бертольд.
Сновгей зітхнув.
Минуло ще з півгодини.
— Видно сьогодні доведеться спати, не вечерявши, — сказав Бертольд і позіхнув.
У Сновгея забренчав телефон. Дзвонив сенатор.
— Як справи? — поцікавився Луск Бер Коні.
— Посуваються, — відповів детектив.
— Бачу що посуваються, як мерзле горить. Затямте собі: цього разу її не можна упустити.
Щойно сенатор поклав слухавку на правому комп’ютері виникла колісниця стального кольору. Вона рухалась у напрямку зоредрому.
З колісниці вийшли двоє. Один звичайнісінької зовнішності: чорнявий, широкоплечий у довгій темній свитці із валізою в руках. Другий — сутулий, кривозубий, з горбатим носом і зібраним у пучок волоссям та сережкою в носі. За плечима у нього теліпався великий зелений рюкзак. Вони зайшли до зоредрому, замовили у комп’ютерному центрі зореліт до Марса і сплатили рахунок.
Чорнявий купив в Інтернет мережі дві склянки кокосового молока. Другий попростував до камери схову. Він обрав номер 31, поклав туди свій рюкзак і набрав комбінацію з кількох цифр. Деякий час хлопці пили соки, розглядали сайти з найновішими моделями колісниць і теревенили.
На злітну смугу прибула літаюча яхта. Голос з комп’ютера повідомив, що їхній зореліт прибув.
Чорнявий мовив: «Час настав». Його товариш підійшов до 31 камери, набрав комбінацію з кількох цифр, узяв рюкзак і обоє рушили до злітної смуги.
Ось тут до них і подріботів полісмен Іван. Він простягнув своє посвідчення і галантно розкланявся.
— Мушу перевірити ваш вантаж, — сказав винувато. — Тепер це необхідне нововведення. Нещодавно один дивак перевозив у валізі вибухівку, знайшов її на згарищі руїн і віз у приватний музей. Схотілося, бачте, йому поповнити колекцію новим екземпляром. А це — порушення закону, дорогенькі. Сподіваюсь ви не перевозите нічого подібного?
Хлопець з рюкзаком неохоче розв’язав мотузку. Рюкзак був вщент набитий комп’ютерними дисками і приладдям для татуювання. Заразом перевірили і валізу його товариша. Нічого бодай трохи схожого на гроші не знайшлося.
Іван вибачився, почесав потилицю і побажав мандрівникам щасливої дороги.
Сновгей і полісмени прочекали відьму всеньку ніч.
О 7-й ранку Бертольд про всяк випадок заглянув у камеру № 13. Вона виявилась порожньою. Але Бертольд помітив одну цікавинку, якої до цього не запримітив: у залі було дві камери № 13.
— Поглянь, бовдуре, тут два 13-х номера. — закричав Бертольд на полісмена, що стояв поруч. — Саме з цієї камери схову і взяв рюкзак хлопець з волоссям зібраним в пучок і з сережкою у носі.
— Але ж він узяв рюкзак із камери 31, я на власні очі бачив, — заперечив підлеглий очільника поліції.
— Бовдуре, треба було хапати тих двох, а ми їх упустили. — вибухнув Бертольд.
— Але на якій підставі хапати? Грошей у їхніх валізах не було…
— Товаришу Бертольде, тут ще один 13-й номер, і ще один, — засокорив поліцейський з Росії Єфим.
Бертольд і Сновгей підбігли до Єфима. За ними, підстьобуючи один одного, мчало ще кілька полісменів у цивільному. Дорогою вони надибали ще з десяток тринадцяток.
— Що за маячня? Тут всі номери тринадцяті!!! — галасували полісмени, інтенсивно розмахуючи руками.
— Як це сталося, адже цього не було? — репетував червоний від гніву Бертольд. — Я бачив, я бачив, я сам бачив одну-однісіньку камеру № 13. Може у мене погано із зором? Сновгею, які номери на сейфах бачите ви?