Ми плануємо повернути у Сонячну Систему те життя, яке існувало до ядерного вибуху. Для цього працюємо над створенням комп’ютерної програми, яка зітре ту частину, коли відбулась аварія. Програма просто перекине цю реальність, в якій ми сьогодні живемо з тобою у ймовірну, а нас відкине назад, на ту відстань, яка була до вибуху. Але для цього нам потрібні гроші… Гроші, час і політик, який підтримає наші ініціативи. Мілана вже розшукала такого і це не Луск Бер Коні. Цей і за холодну воду не візьметься. Його все влаштовує.
— І скільки часу вам потрібно?
— Можливо рік, можливо п’ять. Але ми знову зможемо чути спів справжніх птахів і шелест справжніх дерев, відчувати смак їжі і виражати емоції. Ми зможемо купатися у солоних морях і засмагати під гарячим сонцем імокнути під холодним дощем. І все це буде справжнісіньким, а не штучним. Невже воно не варте того, щоб почекати?
Так, воно було варте.
— Я звикла так жити. — продовжила власниця музею запахів. — Послухай, це наш останній шанс. Ми як і ти хочемо реконструювати справжній світ. Не заважай нам.
Нек вагався:
— Вони все одно полюватимуть на тебе…
— О, про моє існування взагалі мало хто знає. Доки вони вирахують мене, я ще встигну добряче насолити сенатору.
Нек прочинив двері кав’ярні і відвернувся.
— Ти ж не повідомиш владі… про нас? — запитала власниця музею запахів уже у дверях.
— Не знаю.
Але він знав.
Він почекав доки вона зникла, залишивши по собі шлейф квіткових пахощів, взяв слухавку, набрав номер Лука, скинув його; глянув на годинник (у нього лишалося ще 10 хвилини), замовив справжні тістечко і каву. Світало. Залізні птахи з іншого світу, заводили другу сонату для просвітлених, нагадуючи, про час, в який доведеться повертатися.
Епілог
— Тепер ти знаєш, хто такий Срібний Вершник, — каже інок, що сидить у тій самій асані, що і під час їхньої першої зустрічі.
— Все своє життя я намагаюся здолати ілюзію, в якій вони живуть. — відповідає волхвиня, вказуючи рукою на суцільний людський потік, що зливається з піском пустелі. Вона стоїть спиною до нього і дивиться вище натовпу, за видноколо зіткане з малинових променів.
— А чи треба змагатися з тим чого немає? — усміхається інок.
І вічне Сонце зникає на Заході, щоб завтра вигулькнути на Сході. Вигулькнути для тих, хто вірить.
Сьоме пророцтво Семіраміди
Отже, сьоме і останнє пророцтво цариці виголошено. Ця сенсація сколихнула суспільство, адже за два останні тисячоліття вона не промовила жодного слова. Власне, і сьоме передбачення Семіраміда пробурмотіла так і не отямившись від затяжної клінічної смерті. Та це не завадило небозі навіть після переставлення страхати людство своїм зловіщим мурмотінням. Стара пророкувала стрімку загибель світу, яка розпочнеться цьогоріч з острова Кюсю.
Найдужче почуте засмутило сенатора. Якому ж управителю хочеться, щоб кінець світу збігся в часі з роками його панування? Сенатор розумів, що приховати бовкнуте не вдасться. Інформації властиво просочуватися навіть крізь найтовстіші мури і найброньованіші двері. Матеріальні перешкоди для неї не завада. І навіть якщо надати їй статус таємної, вона швидко обросте усілякими вигадками та перебільшеннями. Тому ліпше сповістити суспільству правду, але не всю… Ех, треба було відключити систему життєзабезпечення цариці до цього фінального пророцтва, а тепер нічого не вдієш…
Однак, сенатор не наважився б на подібний крок, хоча і ненавидів Семіраміду за її песимістичні прогнози, але людство… Людство обожнювало пророцтва, якими б вони не були — оптимістичними чи фатально-песимістичними і з цим довелося змиритися.
Одразу після останніх своїх слів Семіраміда стала непотрібна суспільству і сенат припинив сплачувати її лікування, а чисельний двір: покоївки, прибиральниці, охоронці розбрелись хто-куди в пошуках нової роботи.
145 медсестра Семіраміди, на ймення Ода, залишила передпокої останньою. Вона навіть не витягла з вени цариці крапельницю і безліч дротиків, що постачали в напівмертве тіло вітаміни і не підготувала труп до кремації… Просто одного дня Ода розвернулась і подалась довжелезними і крихкими сходами з неба на землю з наміром більше ніколи сюди не повертатися.
Вона дріботіла повз те, що колись було висячими садами, а нині — бур’яном і її каблуки її черевичків, що давно вийшли з моди постійно провалювались в старі-престарі дерев’яні дощечки. Вона не знала куди йде, скільки їй років і що робитиме, якщо вдасться повернутися на землю.