Втім, була впевнена — не вдасться… Адже її попередниця, медсестра Ята, розповідала, що жоден з тих, хто намагався покинути передпокої цариці не міг дійти навіть до другого неба — її знищували охоронці.
Коли Ода вперше зайшла до царських передпокоїв — вони стояли всюди — у вітальні, спальні, бенкетних залах і чисельних кімнатах для гостей… Матір Божа, Цариця Небесна, скільки їх було! Сила силенна! А ще довкола снували прибиральниці в синіх рукавичках. Думати про втечу — марно. Власне, вона сама підписала договір, в якому зобов’язалася ніколи (до самої смерті!) не залишати передпокої Семіраміди. По-суті, це було ув’язнення, але за нього гарно платили і лише так вона могла забезпечити матір і крихітку-доньку. Адже, тут їй нічого не потрібно — за умовами договору Оду годували та одягали, а всі зароблені кошти вона перераховувала на знайому з дитинства адресу. Щоправда, згодом адреси стали змінюватись, але мати пояснила Оді, що вони з онучкою мандрують, а перевірити правдивість цього факту не випадало нагоди.
Тоді Оді сповнилось 18. Не зразу, а значно пізніше ніж через місяць вона зрозуміла куди потрапила — але було вже пізно. Звідси один вихід — смерть — чи природна, чи під час втечі.
Ода так змучилась від нудьги, що згодна була на смерть. І ось вона, озираючись, пройшла сходами, коридорами, спустилась на друге небо, перше… Але в неї ніхто не стріляв — довкола було порожньо і тихо-тихо. Ода кашлянула — нічого. Тоді вона наважилась гукнути «гей, хто-небудь», луна розкотом покотилась коридорами і кімнатами, наштовхуючись на двері і стіни. Але палац німував. І тільки тепер Оді стало по-справжньому страшно. Вона раптом збагнула, що в цьому велетенському палаці — одна з мертвим тілом цариці Семіраміди. І невідомо як довго це триває. І все ж вона опанувала себе і пішла далі довгими сходами до першого неба. Але тепер Ода вже приглядалася до всього, що її оточувало і переконання її у тому, що люди давно покинули це місце зростало з кожним кроком. На полицях лежала пилюка, а на підлозі павуки плели павутиння, в якому нога втопала по кісточки. І було моторошно і… неприємно. Але вона пересилила себе і пішла далі, не дивлячись під ноги.
На першому небі висіло дзеркало і Ода інстинктивно відсахнулась від нього. За весь час перебування в палаці (скільки ж років минуло?) жінка жодного разу не глянула в дзеркало… Але цікавість пересилила і вона обережно повернулась і повільно, стираючи рукою пилюку, ніби розкопуючи себе…
Краще було б не дивитись. Вона не знала цю жінку непевного віку з непевним кольором очей, шкіри і волосся. І Ода сахнулась і кинулась до вікна, щоб… Але за вікном вже виднілась земля і вона пішла далі. Щойно Ода торкнулась ногою трави — небесні сходинки розлетілись на сотні дрібних дощечок, назавжди відділяючи від землі царицю Семіраміду з її пророцтвами.
Земля дуже змінилась відтоді як Одина нога востаннє ступала по ній — рослин поменшало, ґрунт — почервонішав, клімат став вологіший, річки — брудніші, повітря терпкіше, ним важко дихалось. Ода прихилилась спиною до великого каменя і поклала голову на руки…
Ось тут я її і знайшла.
— Я археолог. Шукаю рештки висячих садів Семіраміди. Ви не знаєте, ніяких переказів, які допомогли б визначити місцезнаходження…
Вона подивилась на мене таким відсутнім… відстороненим поглядом, що навіть, якщо підсилити ці слова в сотні раз, вони не перекажуть усього, що я побачила в цьому погляді. Це був погляд незрячої. Вона зачерпнула в долоню каламутну радіаційну воду, до якої вже півстоліття не можна торкатися і я побачили крізь цю каламуть лінії на її долонях. І лінію розуму — чітку, без відгалужень та роздвоєнь, що вказувала на здоровий глузд і лінію життя, що добігала до кінця. Тоді я зрозуміла, що треба терміново розпитати її про все, адже можу не встигнути. І вона сказала, що все почнеться з острова Кюсю.
— Жінка, певно, була не в собі від перенесеного потрясіння, — припустив Професор.
— Пане професоре, лінії на її долонях, — перебила я, — стовідсотково підтверджують її адекватність.
— Не наважуюсь сперечатися, але бувають випадки…
— Я захистила дисертацію по хіромантії на тему «Дуалізм лінії розуму», — вигукнула я, очевидно занадто голосно, бо Професор нервово смикнув головою.
— Так, так, я пам’ятаю, Терезо, — закивав він і несподівано запитав, — А як звати дочку цієї жінки?
— М-м… не знаю.
— Це ваш промах, Терезо, — сказав Професор суворо.
— Але ж час на землі і на третьому небі йде неоднаково. Можливо її немає в живих, яке це має…