— Якщо ви її опустите у воду, як тільки ви її опустите, станеться непоправне.
— Які дурниці, не вірте в ці побрехеньки, — сказала жінка і пішла далі.
— Та зупиніться ж, — японці кинулись за нею.
— Вона має таке ж право як всі плавати в цьому океані, — тепер жінка стояла у воді по стегна, а дівчинку тримала напроти грудей.
— Та зрозумійте ж! — вони майже настигли її.
Але жінка спритно нахилилась і опустила малу у воду. Наступної миті я вже була у воді поруч з Палагеєю, напевно разом зі мною так вчинили й інші, бо я чула як плескотів океан. Я протягнула до жінки руку, але вона пройшла повз її тіло, так ніби воно було з повітря, хоча виглядало цілком реально.
— Пелагея, — сказала я їй — тобі не можна тут плавати, виходь з води
І дівчинка повернула до мене своє обличчя і я побачила її тернові великі дорослі, сповнені розумінням, стражданням і смиренням очі і зрозуміла, що вона не може вийти.
Хтось тряс мене за плече, я повернулась і побачила Одіона. І майже одночасно на острів з півночі налетіла чорнильно-фіолетова хмара, вона насувалась дуже швидко, мене шарпнув вітер і я помітила як в пітьмі тоне перекошене від сміху, почорніле обличчя жінки, що була з Пелагеєю. А потім стало темно, тихо і моторошно.
За день ми з Одіоном сиділи в кабінеті професора.
— І все-таки кінця не настало. — буркнула я, потираючи розбиті коліна.
Професор гмикнув:
— Історію можна відтягнути, але не змінити. Але зараз я волів би говорити про інше. Я покажу вам життя Оди, — сказав він, — Воно тісно пов’язане з островом Кюсю і вами, Терезо. Я звела брови, а професор змахнув рукою в чорній мантії. Після чого на одній зі стін його трапецеподібної кімнати з’явилося зображення…
…зображення самотньої старої немічної жінки, що сиділа на березі океану і пила кефір. Повільно, немов підбираючи слова, вона розповідала:
«По материнській лінії у нашому роду була одна риса, яка відрізняла нас від решти.
Вона активізувалася через 50 поколінь по жіночій лінії. Якщо народжувався хлопчик, то відлік починався спочатку. Ця риса була настільки ж дивовижна, наскільки й рідкісна. І полягала вона в тому, що кожна 50 дівчинка приносила руйнацію місту, в якому знаходилась понад 5 діб. Однак, кожна трагедія додавала дитині по року. Тобто без руйнацій мала не росла».
На екрані замиготіли поруйновані міста, розкішні будинки сипались як від землетрусів, горіли крамниці і школи, величезні цунамі накривали цілі вулиці, злякані люди тікали врізнобіч, пригортаючи до себе своїх немовлят. Посеред всього цього хаосу спокійно рухалась жінка в чорному, за руку вона тримала дівчинку.
«Востаннє 50 дівчинка народилася в середньовіччі, — продовжувала жінка. — Відтоді наші праматері ретельно рахували, щоб в жодному разі не допустити народження 50-ї. За переказами моєї прабабці я була 47, моя донька Ода — 48, Пелагея за всіма підрахунками — 49. Я тривожилась, але вважала, що переказувати цю інформацію Оді не варто, вона й так з дитинства була ляканою. — жінка зітхнула, — Я довго не могла збагнути як це сталося…Однак, уже на п’ятий день після народження Пелагеї місто, де ми з Одою жили, було зруйноване. І в мене закрались сумніви. Тоді ми вирушили в сусіднє містечко і коли на 5-й день нашого в ньому перебування і воно зрівнялось із землею — я все зрозуміла. Можливо глобальні катаклізми, потепління і танення льодовиків якось вплинули на наші гени? Але це були лише мої гіпотези. Я мусила якось вирішувати проблему, що постала переді мною.
По стіні прокотилися великі білі хвилі, вони підіймались все вище й вище, напливаючи на образ жінки і нарешті зовсім сховали його у своїй піні…
«Власне у ситуації, що склалася був лише один вихід — ми не перебували з онукою в одному і тому ж місті більше п’яти днів. Для того, щоб мандрувати і знімати собі пристойне помешкання, ми потребували грошей і я розвідавши, що у передпокої Семіраміди потрібна медсестра запропонувала кандидатуру Оди. Дочка пройшла конкурс і гроші, які вона заробляла довгий час підтримували нас фінансово.
Одного разу на 4-й день ми виїздили з міста Оното, але через сильну ожеледицю потрапили в корок і не встигли перетнути кордон одного міста з іншим. На жаль, Оното — чудова пам’ятка архітектури — був зруйнований, щойно виповнилося 24 години з часу нашого 5-го дня перебування в ньому, Пелагея підросла на рік…
Однак, на щастя чи біду, в одній з кав’ярень у місті, назви якого не пригадаю, я познайомилась з екстрасенсом Русею. Відтоді всі мої подальші дії стали послідовним виконанням її порад.
Руся розповіла, що чари з Пелагеї можна зняти, скупавши дівчинку в океані, що омиває Кюсю. Але це призведе до руйнації самого острова і загибелі багатьох його мешканців. Водночас Руся попередила: якщо я на це наважусь, спроба має бути вдалою і єдиною, інакше — все пропало.