І я вирушила на острів, аби реалізувати затію з купанням. Після цього переміни відбулися не лише з Пелагеєю, а й зі мною. Я не старіла протягом наступних п’яти років. Це мене приємно вразило.
Ми з Пелагеєю мирно осіли у чудовому містечку Ромсман, дівчинка росла, все було гаразд. І тільки спогади по радіо і фото в газетах нагадували мені про страшну руйнацію на Кюсю і складні часи, які нам довелося пережити. Гроші ми вчасно отримували від нашої матусі — Оди і я усім була вдоволена, лише одне питання мене непокоїло — яким чином я помолодшала? Молодість цінніша від золота і мені кортіло її продовжити.
Минуло багато часу перш, ніж я наважилась розшукати Русю.
Ми перетнулися в одній з кав’ярень. Я розпитувала її про переміни, що зі мною сталися. Спершу вона категорично відмовилася говорити про це, але вино, цигарки і кава зробили своє. І так я довідалася, що купання у воді океану повертає наші з Палагеєю роки назад, хоча щоразу і руйнує острів.
Я довго вагалася, але, кожного ранку просинаючись і дивлячись в дзеркало… — жінка зітхнула, — І врешті я наважилась. Спершу один раз, потім ще. І власне, сталося, що сталося. У мене виникла залежність від цієї води, цього острова, після кожного купання я молодшала, а Пелагея — меншала…»
Пінні хвилі напливали одна на одну, змиваючи образ жінки. На фоні хвиль звучав її голос.
«Після того як нас затримали і у мене відібрали Палагею, я почала швидко старіти. Це були перші ознаки зловживання чарівною для нашого роду водою океану…»
Видіння повільно розтануло. Перед нами лишилась холодна біла стіна.
Якщо вас цікавить доля Пелагеї, — сказав професор, — то з нею все гаразд. Позбувшись своєї бабці, вона почала рости як усі діти. Вчора вона вдруге пережила своє п’ятиріччя.
Професор потер руки і глянув на нас крізь скельця окуляр.: «Ну як Вам історійка?» — запитав він.
Я щось мугикнула.
— А тепер в мене є ще одна сенсація, вона стосується Вас Терезо, — професор загадково усміхнувся. — Бабця Пелагеї думала, що через типову сімейну хворобу — склероз — котрась із жінок їхнього роду збилась із рахунку. Насправді це не так, — професор помовчав якусь мить, зберігаючи інтригу — Терезо, одна із жінок цього зачаклованого роду — Ви.
— Я?…
— І якби у Вас народилася донька раніше, ніж у Оди, ви очевидно навіть не зрозуміли б, що руйнації міст, де ви проживали пов’язані з вашою дочкою.
— Чекайте, як таке можливо?…
— Річ в тому, що ваша справжня мати Ода, а Пелагея ваша рідна сестра. Ода народила доньку в юному віці, їй не було і 15. Народжувала вона потай від родини і одразу після цього віддала вас у притулок.
— ?
— …
— О Боже!
Професор кивнув.
— Вражаюче, але звідки ви це знаєте, це зафіксовано в космічній книзі минулого, яку ви так полюбляєте читати? — я — більше недовірливо, ніж здивовано.
— Як ви все ускладнюєте, чи не простіше було б запитати у жінки, котра вас приймала до притулку? Якщо ви не вірите мені, поговоріть з нею. Вона ще працює там, — сказав професор, знімаючи окуляри і підводячись. — А тепер дозвольте мені, панове, відкланятись. У мене за графіком вечеря.
І старий професор, посміхнувшись у вуса, пішов до дверей. Проходячи повз мене, він зауважив:
— О, у вас кофтинка від Dolche & Gabana» і кивнув на дрібні срібні літери вишиті на рукаві мого чорного гольфу.
— У нього ж не було окуляр, — здивовано сказав Одіон.
— А мені завжди здавалося, що він носить їх лише для солідності, — відповіла я і підморгнула.
Дуже старий Стоун
…Він лежав на березі самого синього у світі моря: великий, граційний, самотній. І кожен, хто проходив узбережжям зупинявся на мить, здивований: як він тут опинився, один серед золотого піску? Може бурхливе море під час цунамі тисячолітньої давнини виштовхнуло його зі своїх потаємних глибин, може піщана буря проникла в його схованку і закотила в таку далечінь, а може якийсь подорожній знічев’я приніс з кримських гір, що за сотні кілометрів від узбережжя?…
Втім, насправді всім була байдужа його доля і ніхто не бажав розділити його самотність. Лише півтора століття тому (чи може більше?) біля нього спинився бородатий чумак з мішком солі. Мабуть теж самотній, бо єдиний заговорив з ним…Бородань розповідав про зорі, які однаково світять у всіх куточках світу, про Чумацький Шлях, що не дає мандрівнику збитися з дороги і про жінку, яка, можливо, ще чекала його у містечку, де не було жодної, навіть дерев’яної церкви…