В цю мить жінка у всьому блакитному привітно помахала їм рукою і гукнула:
— Лідіє, Стоуне, привіт! Як життя?
Лідія помахала рукою у відповідь: «Дякую, чудово! А у вас?»
— Теж, дав Бог, заходьте в гості.
— Не маємо часу.
— Тоді у четвер.
— У четвер…
— Обв’язково прийдіть у четвер. У нас буде вечірка з нагоди дня народження нашого сина.
— О, тоді обв’язково прийдемо, — відповіла Лідія.
Стоун був вражений не так легкістю, з якою Лідія спілкувалася із невідомою їй жінкою, як тим звідки ця незнайомка знала його ім’я. Адже він сам щойно його вигадав для себе.
— Ви знаєте ту жінку, Лідіє? — запитав Стоун.
Дівчина стенула плечима:
— Я ні, але вона нас, як бачите, знає.
— Але хіба це можливо?
— Не знаю. Так є. — сказала дівчина і додала, — напевно вона сплутала нас з кимось зі своїх знайомих.
— І наші імена?
Лідія не відповіла.
— Ви давно в цьому місті?
— Все відносно, — зітхнула дівчина. — Про це саме могла я збиралася запитати у вас. Все залежить від того, ким бути у місті.
— А ким можна бути?
— Ми є тими, ким себе усвідомлюємо, Стоуне. Якщо ми усвідомлюємо себе людьми і поводимося як люди, значить ми ними і є. Але якщо якась істота зовні має форму людини, але не вміє мислити, аналізувати і саме головне співчувати — певно, що її людиною назвати не можна.
Він збирався запитати як це «співчувати», але передумав. Адже він не хотів показати, що він «не людина».
— Отже, тіло ще не робить тебе людиною, — сам до себе мовив Стоун.
— Звичайно ні, — відповіла Лідія, — знаєте скільки є істот, зовні ніби й люди, а насправді — звірі, а то і мінотаври.
— Прошу? — Стоун був настільки зацікавлений, що забув про обережність і про те, що йому необхідно прикидатися людиною, — А як ви думаєте, Лідіє, камінь може почуватися людиною?
Вона уважно глянула на нього і відповіла:
— Все залежить від вчинків. Інколи каміння буває людяніше, ніж люди.
Вони дійшли до високої перламутрової вежі, біля якої височіло кілька постатей.
Стоун раптом спохватився, бо пригадав, що у світі людей все має свої індивідуальні назви. Ось у мінералів камінь, наприклад, завжди буде лише каменем, а у людей усе інакше:
— Лідіє, як називається місто, в якому ми з Вами познайомились?
— Це місто Здійснення Мрій.
— Здійснення Мрій? Яка дивна назва.
…Так, справді. Кажуть, що в нього можуть потрапити лише люди з найчистішими душами і лише на добу, тобто на 24 години. В цей день реалізуються їхні найзаповітніші мрії…
— ?..
— Погляньте, це канатна дорога. Канатна дорога в інший кінець міста. Покатаємося, Стоуне?
Юнак, що стояв біля канатної дороги гукнув до них:
— Лідіє, Стоуне, мерщій стрибайте в крісла. З нагоди вашого весілля я провезу вас безкоштовно.
— Весілля? — здивовано запитав Стоун.
— Сідайте ж хутчіше. Чи не бачите, що він нас з кимсь сплутав, — шепнула на вухо Лідія і вскочила в крісло, яке вигулькнуло біля неї.
Стоун ледве встиг сісти поряд.
Лідія помахала рукою юнакові, що стояв біля канатної дороги і Стоун спіймав себе на тому, що повторює її жест.
— Як це все дивно. — сказав він.
— У світі багато дивацтв. — зітхнула Лідія.
Вони їхали на чималій висоті. А під ними розкидалося місто — голубі і зелені вулиці, деякі квартали витримані у стилі бароко, наприклад червоний і жовтий, в інших, навпаки височіли скляні хмарочоси. Пропливаючи повз хмарочоси, вони опинялись десь посередині будівлі. З вікон висовувалися службовці — чоловіки в краватках і з метеликами, а жінки в строгих ділових костюмах і вигукували: «Вітаємо, вітаємо».
Раптом поруч з ними з’явилося ще одне крісло. На ньому сидів чоловік з довгим сивим волоссям. Він міцно притискав до грудей скрипку.
— Добрий день, Лідіє і Стоуне, — сказав він і усміхнувся, — Я таки знайшов скрипку Страдиварі.
— Ми раді за Вас. — відповіла Лідія.
— Я шукав усе життя і… раптом там у кав’ярні, я помітив її, вона стояла запилена і ніхто не знав… а я зразу помітив і підійшов. — старий музикант запинався. — Ви чули коли-небудь як вона грає?! Хочете послухати?
Старий заграв чудернацьку мелодію. Здавалося музика долинала звідусіль. В ній відчувався спів птахів, шум хвиль, шурхіт листя, а найрізноманітніші кольори злилися в один…
— Яка чарівна музика, — прошепотіла Лідія…
— Жаль, я не встигну створити мелодію для цієї скрипки, адже час мого перебування у цьому місті закінчується, я майже повністю витратив його на пошуки… — в каро-зелених очах музиканта зблиснули сльози — як прикро, що це відбувається саме зараз, коли я знайшов її. Якби мені ще хоч кілька годин…