У Стоуна стислося серце. Він нахилився над вухом старого і прошепотів:
— Візьміть частину мого часу і створіть саму прекрасну музику.
— Але я не можу…Ні, ні, що ви, це нечесно, — захитав він головою.
Цієї миті канатна дорога скінчилась. Стоун з Лідією встигли вистрибнути, а старий музикант поїхав у зворотній бік, міцно притискуючи скрипку до грудей.
Це був інший кінець міста, довкола снували люди в одязі і без, їздили автівки, горіли ліхтарі, дарма що на вулиці розкошував день. І тут їх ніхто не помічав, не махав руками, не кликав.
Вони проникли в невеличкий ресторанчик прямісінько поруч з канатною дорогою і замовили каву. Кава була рожева і солодка, з маленьким бульбашками.
І тоді Лідія сказала:
— Я незабаром маю їхати в інше місто.
— Що ви? Навіщо? — вигукнув Стоун, глянув на годинник і тут таки спохватився, — Я теж.
— Як називається місто, в яке ви їдете?
— Я ще не знаю.
— Ясно. Як і я. Можливо нам по дорозі?
Стоун похитав головою.
— Я мушу туди дістатися сам.
— О?! напевно ви маєте рацію.
— То що, у вас ще є трохи часу?
— Так. — Стоун взяв у долоні руку дівчини, — Лідіє, я хочу показати вам трояндовий кущ, — раптом несподівано для себе мовив він. — Розумієте, це незвичайна троянда. Вона росте одна серед морського пляжу, де виживають хіба що колючки. Вона маленька і пелюстки її не такі вологі як в парникових троянд, але це лише тому, що вона кожен день перемагає спеку, або вітер. Це дуже сильна квітка.
Вони рушили до моря. Приємно було йти разом, тримаючись за руки, і не думати ні про що. Як багато можуть пережити люди разом і яке це щастя бути людиною і відчувати подих вітру, запах парфумів і іншу долоню у своїй…
— Дивно, — прошепотів Стоун, — вона ж росла тут ще вчора, — він озирнувся, але довкола не помітив жодного куща. Невже квітка була лише маревом в його розбурханій уяві?
— Не сумуйте, Стоуне, — відповіла Лідія, — можливо якийсь закоханий зірвав троянду для своєї дівчини.
— Як можна зірвати квітку? Вона ж жива! — розпачливо вигукнув Стоун.
— Деякі люди не вірять в те, що природа жива, що вона може відчувати, — сумно відповіла Лідія. — Але ж насправді все має душу. Навіть камінь і той відчуває добру і лиху людину, тепло і холод.
— Ви справді так думаєте, Лідіє?
— Звичайно.
— Я маю на увазі, про… про камінь.
— Так, я так думаю. У світі усе циклічно і взаємопов’язано. Історія цієї троянди закінчилась. Але наша з вами тільки починається…
— Вже пізно, — зітхнув Стоун, — Вам не холодно?
— Ні, з вами тепло.
Він хотів розповісти, що ця зустріч з нею сама яскрава у його житті. І про те, як не хочеться йому розлучатися, і що любов до неї переповнює його серце і навіть, коли він знову стане каменем… але про це йому не хотілося думати.
— Мрії, — задумливо сказав він. — Здається я розумію про що ви говорили…
— Ваша мрія збулася, Стоуне?
Він згадав дивного старого музиканта, який міцно прижимав скрипку до грудей. Тепер він знав, що значить бути людиною. Бути людиною — це не носити людське тіло, а вміти співчувати і він відвернувся і непомітно змахнув сльозу з ока.
— Сподіваюся він напише дуже гарну музику…
— Скоро я піду, — сказав Стоун.
— Ми зустрінемось завтра?
— Я б дуже хотів вас побачити завтра, але я залишаю це місто…
— Якщо вам потрібно їхати, я можу чекати на вас.
Майже як в історії з чумаком. Лише з тією різницею, що він не зможе повернутися.
— Ви не можете чекати. В мене не таке життя як в решти людей.
— Я помітила, але мене це не лякає.
— Лідіє, я не такий як всі…
— Я теж…
— Ні, я не про те, ви не розумієте… вибачте, Лідіє, я мушу йти — він востаннє обняв її і провів рукою по волоссю, — яке у вас красиве ім’я, Лідіє. І знайте — це не ідіома, це правда.
Вона усміхалась.
— Але я все одно чекатиму. Хоч ви і не вірите, що я вас розумію.
Він похитав головою і пішов до моря.
Наступного ранку він прокинувся від удару хвилі, яка оросила його бік. Він довго лежав заплющивши очі і згадував все, що відбулося кілька годин тому. Невже це був сон? Нарешті він глянув у воду самого синього моря у світі. Так, він знову був каменем, хоча і відучував себе людиною.
Потім він глянув у той бік, де нещодавно попрощався з Лідією і помітив на тому місті свою стару знайому.
— Доброго ранку, Маленька Рожева Трояндо. Тобі не було сумно без мене? — запитав він.