Копач. І це по-хазяйськи.
Роман. І досі ними вози підмазуємо.
Копач. А хто ж битву виграв?
Герасим. Виграв я, бо п'ять тисяч зосталось у калитці — не дав-таки зятьові.
Роман. Отакого й нам Пузирі дадуть приданого, як ми дали за сестрою.
Герасим. Ну, то ще побачимо! Я не такий дурень, щоб мене обманили… Я обманю хоч кого, а мене чорта лисого обманить хто.
Копач. Ніякого обману не треба, я на ці діла майстер… Опит — велікоє дело! Висватаєм і дєнєжний договор, вінову запись зробимо! Оле куто, пом-де тер-ля табль, ля фуршет, вів ля Буланже! Так, Никодимович.
Герасим. Та годі вам гиндиків дражнить, ходім обідать.
Копач (бере щупа). Хе-хе-хе! Досадно, що самі не вмієте.
Герасим. На чорта воно мені здалося.
Копач. Еге, та не забалакаєте!… Альом![4]
Герасим. Тьфу! Самі ви Альона!
Копач. Ха-ха-ха! Какая Альона? Же гран апетіт. Альом супе![5] Ха-ха-ха!
Виходять.
Завіса.
ДІЯ ДРУГА
Перед світом, в хаті. Копач ходить по хаті, то сіда на лаві.
Копач. Боковенька… Боковенька… Боковенька… Не дає мені спокою цей предмет… Боковенька, копили, кам'яна фигура… Там гроші, іменно там. Там моя судьба… Копили, оскардами висічені… сьогодня цілу ніч снилась кам'яна фигура. Ох Боковенька, Боковенька.
Герасим за коном: «Вставайте ж, вставайте! Не мніться. Чепіга зайшла, пора скотину порать».
Копач. Еге! Герасим вже по хазяйству гасає — невсипущий.
Входе Герасим.
Герасим. О, і ви вже встали? Чого так рано? Полежали б ще.
Копач. Не спиться. Почув, що ви встали, та й я піднявся. А знаєте, що я придумав?
Герасим. А що?
Копач. Ви б зробили калакольчик у ту хату… Тут вірьовка над ліжком. От прокинулись, пора вставать — зараз: дзінь, дзінь, дзінь, сам ще лежиш, а там встають.
Герасим. Та це чортзна-що! Я буду лежать, то всі будуть лежать. (Загляда у двері.) Чи не поснули знову, щось тихо у тій хаті? От вам і дзвінок, і вигадає ж, скажи на милость. Ану, ану!
Копач. Оце саме добра пора копать, не душно, холодком можна бог знає скільки викопать. Воно ще рано, тілько на світ благословиться.
Герасим. Та де воно вам рано? Вони надолужать: то вмиваннячком, то взуваннячком, або як почнуть богу молиться, то й сонце зійде. Хоч би ж молилось, а то стоїть, чухається та шепче собі губами, аби простоять більше без роботи. Вже ж я їм і отченаша даю, як затоплю, то зараз і на землі. (Одчиня двері навстяж і стоїть на дверях.) Кажете — рано, вже світ білий, кури піднімаються. Так і хазяйство проспиш! Стара, а стара! Параско, пора до коров, чого ви там мнетесь? Ану, ану! Хлопці, гайда з хати! Тілько коти в таку пору сидять у хаті на печі, а робітники та собаки надворі повинні буть. Це хто вийшов? Клим? Ти що ото несеш під пахвою? А йди сюди, я полапаю.
Входе Клим.
Ті ж і Клим.
Клим. Що? Хліба взяв окраєць, — поки до обіда, то їсти захочеться.
Герасим. І тобі не гріх? Неділя свята, а ти ні світ ні зоря вже й жереш! Не пропадеш, як до обіда попостиш хоч раз у тиждень. Однеси хліб назад. Стара, Параско!
Ті ж і Параска.
Параска (на дверях, з дійницею в руках). Чого ти гвалтуєш?
Герасим. Що це в тебе за порядки? Диви! Хто хоче, той і бере без спросу, мабуть, ти хліба не запираєш?
Параска. Оце вигадав! Де ж таки, щоб хліб був незапертий, нехай бог милує, все заперто.
Герасим. Один візьме, другий візьме — так і хліба не настачиш! Де ти взяв хліб?
Клим. Та я ще вчора за вечерею заховав окраєць.
Герасим. Чуєш, Параско? Хліб крадуть у тебе з-під носа, гарна хазяйка! Чого ж Мотря глядить?
Параска. Ну, а що ж я зроблю, коли хватають, як на зарванській вулиці? Чи чуєш, Мотре, вже хліб крадуть, скоро самим нічого буде їсти… (Пішла.)
Герасим. Це так, це так! Однеси зараз назад — гріх у неділю снідать.
Клим. Якби я спав у неділю, то й не снідав би, а то з цієї пори до обіда на ногах — не ївши охлянеш.
Герасим. Бійся бога! Хіба ти з'їси до обіда пів-хліба?