— Ти що виробляєш?! Не вистачало, щоб мама це помітила! От лишенько, що ж мені з тобою робити?!
Дракончик поглянув на Дану здивовано, потім підповз ближче і знову пронизливо крикнув.
— Тихше, чого ти кричиш?
Дракончик крикнув знову.
— Ти, мабуть, голодний! — здогадалася Дана. — Чим же тебе годувати? Я ніде не читала про те, чим саме харчуються дракони. Хоча… Здається, дракони людей їли. То, може, й ти людожер? — грізно запитала вона.
Дракончик зіщулився, наче все зрозумів, і раптом заліз Дані на коліна. Дівчинка геть розчулилася. Вона взяла малого на руки і притисла до грудей.
— Та який там з тебе людожер! Ти просто крихітка. Добре, ходім тихенько на кухню, може, чимось смачненьким тебе й почастую.
На щастя, драконові сподобалася ковбаса. Тільки її треба було нарізати маленькими шматочками і підкидати, щоб він ловив їх у повітрі — аби дійти цього висновку, Дані довелося витратити дві години на невдалі спроби нагодувати свого нічного гостя. Коли ситий і задоволений малюк заснув, згорнувшись, як кошеня, клубочком на подушці, дівчинка нарешті змогла подумати про все, що трапилось цієї ночі.
Вона думала, думала, думала, але ніяк не могла збагнути, що все це відбувається насправді. Дана навіть погортала декілька книжок з надією знайти відповідь на питання, як і звідки в наш час, у центрі міста може з’явитися маленький дракон. Але відповіді не було. Дівчинці дуже хотілося комусь показати свою знахідку — а раптом дракона бачить тільки вона, раптом це якесь психічне захворювання? Чим довше Дана думала, тим заплутанішими ставали її думки. Тоді вона вирішила просто дочекатися ранку. Дівчинка вмостилася на краєчку ліжка коло свого несподіваного гостя і заснула.
Вранці Дана прокинулася раніше, ніж зазвичай мама приходила її будити — бо дуже боялася, що хтось побачить дракона. Тому швиденько побігла в кухню і поставила чайник на плиту.
— Як ти рано сьогодні встала! — зазирнула до кухні мама. — Щось ти бліденька… Може, нездужаєш?
— Так, — підхопила цю думку Дана, — погано спала. Нудить і голова болить.
Дівчинка намагалася не обманювати маму. А коли й доводилося казати маленьку неправду, довго мучилася після цього. Тільки зараз іншого виходу Дана не бачила. І, звичайно, мама їй повірила. Поцілувала в чоло, зробила ромашковий чай з медом і відіслала в ліжко. Про школу навіть і не йшлося — хіба ж можна хвору дитину кудись із дому відпускати? Через таке мамине піклування Дана почувалася найгіршою людиною у світі. Докори сумління мало не змусили її розповісти про дракона, але дівчинка вчасно прикусила язика. Мама пішла на роботу, а Дана пообіцяла сама собі, що неодмінно увечері все їй розповість. Добре, що тато пішов на роботу ще раніше, і дівчинка нарешті залишилася вдома сама. Вона відразу побігла до своєї кімнати перевірити, як там малий. Але дракона не було. Його не було ні на подушці, ні під ковдрою, ні навіть під простирадлом. Дана перетрусила все ліжко — але дракона ніде не було.
«Мабуть, я божеволію… Не треба було стільки казок про драконів читати.» — подумала дівчинка.
Раптом вона щось пригадала, кинулася до ковдри і стала її дуже ретельно оглядати. Стоп! Ось вона — кругленька пропалена дірочка. Значить, з головою все гаразд. Тоді де ж цей розбишака?
Дана зазирнула під ліжко, під стіл. Вона обповзала на колінах всю кімнату. Та марно — дракона в кімнаті ніби й не було. Тоді дівчинка вийшла до передпокою і відчула виразний запах диму. Здається, він ширився із кімнати батьків. Дана помчала туди. І що ж вона побачила? Це мале чудовисько, яке ще вчора ледве трималося на ногах, тепер пурхало по кімнаті, як той горобець, ще й плювалося вогнем на всі боки. І хоч полум’я було зовсім маленьке, у кімнаті вже тліли фіранка і ковдра на ліжку. Дана кинулася гасити вогонь.
— Припини! — закричала вона. — Негайно припини! Ти ж так спалиш увесь дім!
Але малий підлетів ще вище, і Дана ніяк не могла його впіймати. Нарешті, знесилившись, вона сіла на ліжко та гірко заплакала. Дівчинка була в розпачі. Як пояснити батькам все, що трапилося? Що робити з драконом — адже він, напевне, буде рости, а разом з ним і його бешкети зростатимуть? Раптом Дана відчула, як щось гепнулось поряд з нею на ліжко. Вона підвела очі — дракончик, воркочучи, мов кіт, заповз їй на коліна. Дівчинка всміхнулася крізь сльози, взяла малого на руки і понесла до кухні.
— Здається, ти трошки мене розумієш. Тому домовмося, — промовила Дана, посадивши малюка на стіл, — не плюватися вогнем. Добре? І літати обережно, бо ти всі люстри позбиваєш. Згода?
Дракон, звичайно, мовчав, але погляд його блискучих очей здався Дані дуже розумним. До речі, малий самостійно наминав ковбасу, і взагалі — виглядало, що він трішки підріс.
— Нічого собі, якщо ти ростимеш не днями, а годинами, що ж тоді мені з тобою робити?
Дана в роздумах міряла кроками кухню. Що ж робити? До кого звернутися по допомогу? Адже спеціалістів-драконознавців серед Даниних знайомих не було. Але ж у неї є двоюрідний брат, який працює у міському зоопарку! Можливо, він зможе чимось допомогти?
— А ходи-но сюди, — Дана взяла малюка на руки. — Я познайомлю тебе з одним чудовим дядечком. Тільки давай знову домовимося, ти сидітимеш у сумці тихо наче мишка.
Дракончик нічого не відповів, тільки блимнув темними очима й муркнув щось незрозуміле.
Дана вийшла на вулицю, обережно притримуючи велику сумку, яка висіла в неї на плечі. Роззирнулась навсібіч. Дані здавалося, що люди тільки-но подивляться на неї, відразу зрозуміють, що в сумці дракон.
Не встигла дівчинка відійти на кілька метрів від під’їзду, як раптом хтось її покликав.
— Дано, зачекай!
Здригнувшись від несподіванки, вона озирнулася. На дитячому майданчику під червоним з білими цятками грибком стояв Сергій. Дана відвернулася і швиденько попрямувала геть. Хлопець наздогнав її.
— Чому ти до школи не прийшла? — Сергій намагався йти поруч.
— А тобі що до цього? — насупилася Дана. — Сам ти чого не в школі?
— Навіщо ти так? — Сергій зупинився. — Я хвилювався, думав, що ти захворіла. Я утік з уроків.
Дана теж зупинилася. Ну ось, стоїть він перед нею — довготелесий, худючий, незграбний, окуляри на носі поправляє. Відмінник…
— Втік?! Не може бути! — глузливо здивувалася Дана. — У мене справи, розумієш? Мені треба йти, Сергію.
— Можна я тебе проведу? Он у тебе сумка яка велика. Давай допоможу, — і хлопець простягнув руку до сумки. Але Дана відскочила в бік так прудко, що він аж злякався.
— Ти чого? Я ж тільки допомогти тобі хочу.
— Мені не треба допомагати, я сама, — Дана сховала сумку за спину. — Ти, Сергієчку, йди додому, а я увечері тобі зателефоную.
Хлопець геть розгубився від такої несподіваної ласки.
— Зателефонуєш, чесно? — промовив він.
— Так, так! — Дана вже раділа, що нарешті вдалося відчепитися від Сергія, коли із сумки недоречно пролунав драконячий крик, та ще й так різко і пронизливо, що, здалося, його було чутно навіть на сусідній вулиці. Дівчинка завмерла.
— Що це? — здивовано озирнувся Сергій.
— Де? — Дана почала тихенько задкувати. Найбільшим її бажанням зараз було втекти від цього причепи на край світу. Але дівчинка занадто добре знала — варто їй побігти, Сергія тоді вже напевне не спекаєшся.
— Цей звук… Ти чула?
І тут дракон загорлав знову.
— Це з твоєї сумки! — заволав Сергій. — Може, це щось небезпечне! Дай-но її мені!