Дана відскочила на кілька кроків. Дракон знову закричав.
— А, ти про цей звук? — Дана вдавано засміялась. — Це ж мій мобільний. Дуже модний рингтон — «Крик дракона» називається. Ти що, не чув ніколи?
— Ні, — Сергій знизав плечима. — А чому ж ти не відповідаєш?
Дана витягла телефон з кишені.
— Ну от, пропустила дзвінок через тебе. Причепився, як реп’ях. Іди, куди ішов! От зануда.
І дівчинка кинулася прожогом від Сергія. Не озираючись, бігла і бігла, доки не опинилась у якомусь провулку і зрозуміла, що зовсім не знає цієї місцевості. Тоді причепа-однокласник миттю випарувався з Даниної голови, вона рвучко зупинилася і почала озиратись на всі боки. Як звідси потрапити на центральну вулицю, вона не знала. Дівчинка зазирнула в сумку. Дракон спокійно лежав на згорненому рушнику. Він, мабуть, спав, бо від денного яскравого світла примружився, а потім позіхнув.
— Ну, і чого ти галасуєш? — запитала Дана. — Сон поганий наснився? Ти краще скажи, як нам знайти дорогу назад?
Раптом дівчинка почула за спиною чиїсь кроки. Вона швидко закрила сумку й озирнулася. До неї наближалося двоє кремезних чоловіків. Вони були одягнені в довгі чорні плащі, а їхні обличчя здалися Дані якимись незвичайними, немов витесаними з каменю.
Дівчинка підсвідомо відчула небезпеку. Вона прискорила ходу з надією потрапити на якусь людну вулицю, бо тут, як навмисне, не було жодної людини. Дівчинка звертала з одного провулка в інший, доки зовсім не заблукала.
— І чому я не взяла з собою Сергія? — прошепотіла Дана. Вона мало не плакала.
На щастя, незнайомців у чорному ніде не було.
— От дурепа! — сказала Дана вголос. — І чого це ти вирішила, що вони тебе переслідують? Ішли собі люди у справах.
Цієї ж миті двоє здорованів знову з’явилися перед нею. Вони неначе виросли із землі. Тікати було нікуди. Дана скрикнула, позадкувала і втиснулась спиною у стіну.
Кам’яні, беземоційні обличчя незнайомців наблизилися до дівчинки впритул.
— Що вам від мене треба? — крикнула Дана. — Я зараз покличу на допомогу!
— Не потрібно кричати, — спокійно мовив один із здорованів. — Просто віддай нам те, що тобі не належить.
— Нічого в мене немає! Це помилка! — заперечила Дана. — Ви, напевне, мене з кимось переплутали!
— Ні, не переплутали, — відповів інший. — У тебе таки дещо є. Ця річ потрапила до тебе випадково, а належить вона нам. Ми загубили її.
Дана нарешті зрозуміла, про що йдеться. Але ці люди не викликали в неї довіри, і тому дівчинка вагалася, віддавати їм дракона чи ні.
— Що саме вам треба? — запитала твердо.
— Дрібничка. Маленький дракон. Той, що спить у твоїй сумці. — Голос незнайомця став улесливим, а на його обличчі з’явилося щось подібне на посмішку.
— А він точно ваш? — у Дани по спині мурашки забігали від тієї посмішки.
— Так, так, давай скоріше! — і чоловік нетерпляче простяг руку.
Дівчинка відкрила сумку, обережно занурила туди руку, і дракончик відразу довірливо стрибнув їй на долоню.
— Скоріше, давай скоріше! — підганяв той, що простягав руку.
Аж раптом Дана помітила, як щось блиснуло з-під чорного плаща іншого незнайомця — то був величезний меч у піхвах. Дівчинка затремтіла: здоровань потихеньку виймав ту зброю. Кому б не призначався удар — Дані чи дракончикові, дівчинка відразу вирішила, що так просто ці кам’яні обличчя не заволодіють її нічним гостем. Вона витягла малого із сумки й спритно сховала його під куртку.
— Що ти робиш? — прошипів здоровань. — Негайно віддай його мені!
— То забери! — зухвало відповіла Дана. Щось їй підказувало, що незнайомці не можуть застосувати силу, аби відібрати дракончика. Адже вирвати в неї сумку з рук було значно простіше, аніж стільки часу витрачати на вмовляння. Тож їм потрібно, щоб Дана добровільно віддала дракона.
Чоловіки перезирнулися. Раптом десь за рогом зарокотав мотор автомобіля, стукнули дверцята і почулися голоси. Кам’яні обличчя стали ще нерухомішими. Наступної миті один із них схопив Дану за плечі, а інший хутко провів мечем по стіні — і вона розсунулась в обидва боки, як двері ліфта. Дівчинка хотіла крикнути, як їй затисли рота і штовхнули в щойно утворений отвір у стіні.
Все, що сталося потім, було схоже на жахливий сон. Дана не розуміла, куди потрапила. Спочатку повіяв сильний вітер, і щось, схоже на довжелезне волосся, увесь час ковзало по обличчю. Дівчинка тільки-но збагнула, що це кінська грива, як втратила свідомість. Усі наступні події вона пам’ятала уривками: їй зв’язали руки і ноги, кудись несли, а насамкінець стягли з неї куртку. Дана намагалася пручатись, але знову втратила свідомість. Якісь темні постаті ввесь час то з’являлися із темряви, то зникали в ній. Вони голосно розмовляли незнайомою дівчинці мовою, але з їх стривожених голосів вона збагнула, що дракончик зник. Очевидно, це сталось ще до того, як із Дани стягли куртку. Єдине, що тішило, — він не опинився у руках цих людей.
Нарешті все затихло. І тепер Дана відчула, що вона страшенно змерзла. Дівчинка сіла на оберемок соломи в кутку і роззирнулась навсібіч — приміщення, у якому вона опинилася, нагадувало в’язницю: стіни і підлога були вимощені сірим каменем. Невеличке віконце з товстими ґратами, за якими синів клаптик неба, знаходилося так високо, що годі було до нього дотягтися. Перед Даною стояв глиняний глечик з водою і дерев’яна миска з куснем черствого хліба.
Дівчинка підвелася. Все тіло в неї боліло, та, на щастя, руки й ноги були розв’язані. Вона зробила декілька кроків, від яких прокотилася луна, і зупинилась перед дерев’яними дверима, кутими залізом. Зверху там було вирізане вічко, і Дана зазирнула в нього — нікого не було видно.
Своєї куртки вона теж ніде не побачила, а в тоненькій кофтинці з короткими рукавами було дуже холодно, до того ж разом з курткою щез і телефон, і… дракон. При згадці про малого Дана мимоволі торкнулася грудей, того місця, де кілька годин тому намагалася його заховати. Де ж він тепер, коли саме загубився? Невже опинився у руках тих незнайомців? Що вони з ним зробили?
Дана щосили вдарила в двері кулаком. Удар вийшов дуже слабким, лише руку забила. Тоді дівчинка відчайдушно почала гатити в двері ногами.
— Відчиніть! — кричала вона. — Випустіть мене негайно!
В коридорі за дверима почулися важкі кроки. Дана так галасувала, що не відразу помітила, як скреготнув засув і двері відчинилися. Вона мало не впала. На порозі з’явилися дві кремезні постаті — справжнісінькі середньовічні лицарі в залізних латах. Їхні обличчя затуляли заборола, а на поясі в кожного були прилаштовані довжелезний меч і булава.
— Що вам потрібно від мене? І взагалі, де я? Це що, якийсь жарт? — Дана намагалася говорити твердо.
Та лицарі мовчали. Один із них схопив дівчинку за руку вище ліктя і потяг за собою. Рукавиці в нього були залізні і хватка також, тому Дана вирішила не пручатися, а гідно зустріти виклик долі, яким би він не був.
Звичайно, дівчинка страшенно перелякалась, та попри страх не могла стримати здивування і захвату, адже опинилася в коридорі справжнього середньовічного замку з кам’яними стінами, вздовж яких були розташовані невеличкі заґратовані віконця і палахкотіли яскраві смолоскипи. Дану вели сходами кудись нагору, і вона зрозуміла, що раніше знаходилася у підвалі, а тепер вони йдуть на вежу. Тут було дещо тепліше, на стінах висіли картини в потемнілих від часу рамах.
Перед зачарованою дівчинкою відчинилися важкі двері — і Дана потрапила до справжньої тронної зали, точнісінько такої, як у казках, які дівчинка так любила: в кутку у величезному каміні потріскували дрова, вікна затуляли розкішні портьєри, кам’яна підлога була заслана звіриними шкурами, а в центрі кімнати височів справжній трон, весь у оксамиті й золоті.