— Вам необхідно повернути дракона, щоб він зміг вибрати наступного короля? — запитала Дана. — І цей король зможе скинути тирана Астіна?
— Так, за справжнім володарем піде народ і ми здобудемо волю! Тому вам потрібно якомога швидше вибиратися звідси! Вас чекає народ, леді Діано!
Дана аж підскочила:
— А я тут до чого? Я ж навіть дракона зберегти не змогла…
— Як це не змогли? Ви донесли його до нас, а він обрав ваше серце, тому вам судилося бути нашою мудрою правителькою, нашою королевою. Я бачив це в пророцтві, яке було послане мені.
— Це неможливо! — закричала Дана. — У мене немає дракона! Я його загубила!
— Тихше, не кричіть! Нас можуть почути! — прошепотів Тібальдо. — Ви просто ще не навчилися його відчувати. Покладіть руку на серце і подумки покличте дракона.
Дана зробила так, як радив чарівник: обережно приклала руку до грудей і подумала про дракончика. Раптом вона відчула тепло, там, коло серця, де лежала її рука. Подивившись туди, побачила яскраве сяйво, ніби сонце запалало, і тієї ж миті з того сяйва з’явився дракон. Він сів поряд на ліжко і проникливо глянув їй у вічі. Дана аж заціпеніла від подиву, бо дракон став набагато більшим, ніж був.
— Не лякайся. Увесь час я був поряд з твоїм серцем, бо воно добре і щире. Я захищав тебе від Астіна, щоб він не зміг тобі нашкодити. Ти розумієш мене?
Дана лише зараз збагнула, що це говорив дракон.
— Ти вмієш говорити? — ледве вимовила вона.
— Так. Але тільки тут, у моїй країні. Я щасливий, що можу розмовляти з тобою.
Дана погладила його лускату спину і раптом зрозуміла, що вона нічого не розуміє. Чарівник, дракон біля серця, війна з Астіном — у дівчинки все переплуталося в голові.
— Але ж я не можу бути вашою королевою! — вигукнула вона. — Я маленька і в школі ще навчаюсь! Я ніколи не брала участі в битвах, і взагалі — не можу ж я тут назавжди залишитися! Там мої мама, тато, друзі.
— Ми й не сподівалися, що ви залишитеся, — сумно промовив Тібальдо. — Ми все розуміємо. Але ви оберете нам нового правителя, бо дракон при вашому серці допомагає вам мислити не розумом, а серцем. Ви… Ой лихо, чари розвіюються!.. — голос Тібальдо тепер долинав ніби з глибокого підземелля.
— Не залишай мене тут! — злякано зойкнула Дана. — Ти ж не сказав, що мені робити, щоб вибратися звідси.
— Допомога вже близько. Знайдіть потаємний хід. — І голос Тібальдо зник.
Дана поглянула на дракона.
— Ти знаєш, де тут потаємний хід?
Дракон похитав головою:
— Я теж не знаю.
Дана опустилась навколішки і, присвічуючи смолоскипом, почала шукати щось, що вказувало б на вихід: ретельно оглянула підлогу і стіни в кімнаті, але так нічого й не виявила. Тоді вона знову залізла під ліжко і раптом помітила якусь картину, яку просто притулили до стіни. Дана витягла її з-за ліжка і піднесла смолоскип, аби роздивитись високу вежу із маленькими дверцятами, зображену на картині. Дівчинка провела рукою по полотні — воно виявилось шорстким і теплим на дотик. Коли Данині пальці торкнулися дверцят у вежі, її рука раптом провалилась. Дівчинка аж підскочила і відсмикнула пальці. Спочатку вона подумала, що в картині дірка, але, оглянувши її уважніше, зрозуміла, що полотно не пошкоджене. Отже, це були чари. Дана знову торкнулася рукою дверцят — цього разу рука провалилася по лікоть.
— Сюди хтось іде, — тихо промовив дракон.
Справді, за дверима стало чути кроки, вони наближалися. Дівчинка схопила дракона на руки. Вона ще вагалася — чи варто вважати зачаровану картину потаємним ходом?
— Ну ж бо! Чого ти чекаєш?! — мало не благав дракон.
Вже було чутно, як брязкають ключі наглядачів.
— Гаразд, тримайся! — міцно притиснувши дракона до грудей, Дана просунула в картину спочатку руку, потім плечі й голову. Їй здалося, що вона пролазить у крихітну шпаринку.
Охоронці відімкнули двері. У кімнаті було темно.
— Гей, світла сюди! — наказав один із охоронців. Два смолоскипи осяяли кімнату яскравим світлом — полонянки в ній не було.
— Це неможливо… — розгублено прошепотів один із вояків. — Де ж вона поділася?
— Знайшов час дивуватися, — буркнув інший. — Біжи мерщій до сера Астіна, повідом його про втечу леді Діани.
Охоронець чимдуж кинувся виконувати наказ і помчав сходами башти.
Дана ще не могла зрозуміти, де вона опинилася — навколо панував суцільний морок. До того ж ноги ввесь час у чомусь плуталися, і це дуже заважало йти. Дракон пурхав десь попереду, він, на щастя, бачив у темряві так само добре, як і коти.
— Де ми, як ти вважаєш? — уже втретє запитала в нього дівчинка.
— Схоже на підземелля, — нарешті відповів той.
Та Дана вже й сама це зрозуміла, бо рухалася навпомацки, притримуючись рукою за стіну — холодну і слизьку, напевне, від постійної вологи.
— Як же ми знайдемо вихід, якщо я нічого не бачу? — промовила Дана з відчаєм. — Ще й ноги плутаються у чомусь ввесь час! Що тут на підлозі?
— Чекай-но, здається, он там є смолоскип! — радісно вигукнув дракон.
За мить дівчинка побачила, як попереду спалахнув маленький вогник, потім ще раз — і нарешті засяяло більш-менш яскраве світло смолоскипа. Дана поквапилася туди. Тепер вона зрозуміла, що саме їй заважало йти, на ній замість джинсів і футболки невідомо звідки з’явилася надзвичайно гарна темно-зелена сукня, розшита золотими нитками і оздоблена коштовним камінням. Вона була довга, до самісінької підлоги, тому й плуталась увесь час під ногами. За інших обставин Дана, напевне, здивувалася б і зраділа, та тільки не зараз. Хіба ж у такому вбранні легко буде втікати від переслідувачів? Та вибору не було.
Дівчинка підхопила поділ розкішної сукні однією рукою, а смолоскип взяла в іншу, і вони рушили далі.
На щастя, йти холодним підземеллям довелося не так довго, незабаром Дана помітила у стелі дерев’яну ляду як у льоху в бабусиній хаті в селі.
— Це, мабуть, вихід, — озвалася дівчинка до дракона. — От тільки як би дізнатися, де ми зараз знаходимося і що на нас чекає? Я тебе сховаю, ти не проти?
Дівчинка розгублено роззирнулася.
— Куди ж тебе посадити? До речі, як тебе звуть? У тебе є ім’я? — вона поглянула на свого маленького друга.
— У мене дуже довге ім’я. По ньому можна простежити весь родовід по батьковій лінії. Але ти можеш звати мене Дар.
— Гаразд, Даре, скажи тепер мені — куди ж тебе сховати?
— Ти знову забула, — посміхнувся дракон. — Найнадійніша схованка для мене — твоє серце!
Дана відчула тепло біля серця, побачила ніжне сяйво і дракон щез.
— Ще не звикла до цього, — здригнулась дівчинка і щосили надавила на ляду. Але та не хотіла піддаватися. Бруд і земля посипалися Дані в обличчя, вона мусила заплющити очі, щоб їх не запорошило. Серце стискалося від жаху — раптом ляда так і не відкриється, що тоді? Дана намагалася не дивитися на смолоскип, який щохвилини міг згаснути, гнала геть від себе погані думки.
Нарешті ляда піддалася і, голосно скрегочучи іржавими завісами, відчинилася. Дана вилізла нагору. Перед її очима постав привітний зелений ліс. Дівчинка струсила землю з волосся зі своєї розкішної сукні. Привітний зелений ліс — це чудово, тільки незрозуміло, куди ж іти далі?
Раптом все навколо завирувало і зашуміло. Дана прислухалася. Зненацька на галявині з’явилися вершники в залізних латах. Копита їх велетенських коней залишали глибокі вирви в землі. Дана не знала — вороги це чи друзі? Вершники, мов несамовиті, неслися прямо на неї. Дівчинка підхопила поділ сукні й кинулась тікати до найближчих дерев. Там, у гущавині, було легше сховатися.