Миргородський полковник і гетьман Скоропадський просили також царя за опального полковника Палія, на якого свого часу написав донос Мазепа, бо Палія любили в народі.
Під Полтавою, яку обложили шведи, зростала напруга. З Харкова з частиною царського війська прибув Меншиков і став на лівому березі Ворскли. Шереметєв стояв між Сорочинцями і Говтвою. Спочатку між ворогуючими сторонами не було жодних дій. А тим часом із шведського стану прибували перебіжчики. Так, до миргородського полковника прийшли два ротмістри з двома волоськими хоругвами, а згодом від Мазепи пішов ще один полковник з 80 козаками. До того ж царські війська, яким допоміг колишній кошовий Війська Запорозького Галаган, з нечуваною жорстокістю розгромили Січ.
Таким чином, результат Полтавської битви був уже визначений. Для України настала ніч царського самодержавства.
Перейшовши на бік російського царя, Д. Апостол хоробро воював проти шведських військ до переможного закінчення війни, яка завершилася підписанням у 1721 році Ніштадського мирного договору, після якого російський імператор спрямовує свої полки на Південь, на Кавказ. У 1722 році Петро І оголосив війну Персії і з військами спустився до Астрахані, потім морем – до гирла річок Терек і Сулак, завоював місто Дербент і заклав поблизу нього фортецю Святого Хреста. Разом з царськими військами у Перському поході брали участь десять тисяч українських козаків на чолі з миргородським полковником Данилом Апостолом, якому на той час виповнилось майже 70 років, прилуцьким – Гнатом Галаганом, київським – Антоном Танським.
За успішні дії проти військ султана Махмуда Апостол одержує оздоблений діамантами портрет царя, при цьому Петро І у присутності своїх міністрів говорить про недостатність цієї відзнаки. Повернувшись до України, український державець і воєначальник готує військо до нових боїв. В одному з них під Дербентом він, скоріше за все, і втрачає око.
А восени 1723 року російські війська на чолі з князем М. М. Голіциним і козацькі полки під керівництвом Данила Апостола вже готуються до нового походу. Зберігся лист миргородського полковника від 5 січня 1723 року до керівника Малоросійської колегії С. Вельямінова, в якому Апостол зазначає, що, коли він прибув до Астрахані після битви під Дербентом, від нього на наступну кампанію почали вимагати таку ж кількість козаків (10 тисяч). Він просить не задіювати Миргородського полку, бо в минулому поході з нього було дві з половиною тисячі чоловік (з них більш ніж три сотні на конях).
Ми говоримо про цей лист не для того, щоб підкреслити, що Данило Апостол брав безпосередню участь у плануванні військової кампанії, хоча це, безперечно, мало місце і свідчить про його високе становище. Цей лист доводить, що миргородський полковник, який мав у війську великий авторитет як воєначальник і стратег, завжди турбувався про своїх козаків. Якщо подивитися на кількість козаків Миргородського полку на канальних роботах 1723 року та на їх втрати, то у порівнянні з іншими полками вони значно менші.
Тепер на деякий час залишимо нашого героя у військовому таборі і повернемося до «високої» політики.
Після закінчення Північної війни у політичному житті Гетьманщини відбулися суттєві зміни. Коли Петро І після перемоги над Швецією почав провадити політику обмеження автономії Лівобережної України, російські землевласники отримали на Україні понад вісім тисяч дворів. Половиною всього «російського» земельного фонду володів О. Меншиков. На Україні звив гніздо і ще один «птенец гнезда Петрова» – Рагузинський. Він міцно осів у Ніжині – традиційному центрі торгівлі з турецьким Сходом. До того ж ще раніше Меншиков задивлявся на землі Мазепи. Земельна вотчина «светлейшего» почала стрімко зростати, врешті цим зацікавився Сенат, і Меншиков нагрянув до гетьмана у Гадяч – «утрясати справи». Величезна свита Меншикова із 137 чоловік включала не тільки секретарів, лікарів, особистих кухарів, але навіть танцмейстера і «конфектного майстра Матіса Хелма». Однак нічого не допомогло – невдовзі скаргу на Меншикова подав уже гетьман Іван Скоропадський. Цар призначив нове межування земельних володінь. У травні 1722 року для управління територією Лівобережної України створюється Малоросійська колегія під керівництвом бригадира Вельямінова, яка почала безпрецедентний наступ на козацькі права.