В особі і долі гетьмана Данила Апостола ми вбачаємо продовження драматичної боротьби Гетьманщини-України як складової ланки державо– і націєтворчого процесу української людності починаючи з часів Київської Русі.
Данило Апостол народився якраз у рік підписання Переяславської угоди, на яку український народ покладав такі великі надії. Але вже найближчі роки показали, що Московщина і царська влада зовсім не мали на увазі існування незалежної України. Золота Орда, трансформувавшись на північно-східних теренах Київської Русі, породила мутанта – Російську імперію з двоголовим орлом на гербі, яка успадкувала азійську жорстокість Орди. У той же час «руська» голова імперії хилилась у бік Заходу, а точніше – у бік Київської Русі, яка на той час була представлена польсько-литовсько-українським утворенням під назвою Річ Посполита.
Таким чином, Данило Апостол став реальним продовжувачем європейської політики Богдана Хмельницького. Він, як і раніше його батько, полковник Павло Охрімович Апостол, органічно вписався у контекст української історії, маючи генетичне тяжіння до європейського обширу.
Щодо політичних переконань Данила Апостола слід відзначити, що серед вищої української старшини в період Північної війни особливою популярністю користувалися дві політичні концепції, обидві традиційні в історії Гетьманщини: ідея Великого князівства Руського у федеративній (чи конфедеративній) системі Речі Посполитої та ідея союзу України з Кримом і Туреччиною для боротьби проти Московщини (і Польщі) за незалежну Українську державу. Д. Апостол, разом з генеральним обозним І. Ломиковським, прилуцьким полковником Д. Горленком та лубенським Д. Зеленським, належав до першої, так званої гадяцької концепції, яка була пов’язана з Гадяцькою угодою 1658 року.
За майже півстолітнє перебування на владному олімпі Гетьманщини Данило Апостол не раз змінював свою політичну орієнтацію. І було б дивно, якби він цього не робив у той час, коли його країну шматували і турки з кримцями, і поляки з москалями. Згадаймо Богдана Хмельницького, який змушений був постійно лавірувати між великими імперськими хижаками і непередбачуваними кримцями. На це у своїй «Історії України-Руси» вказує М. Грушевський: «Але сих здібностей не вистачало йому (Хмельницькому. – Л. Т.) для розв’язання історичного вузла нашого життя, так як не вдалось цього зробити і його епігонам. Між ними теж були голови і правителі неабиякі. Виговський, Дорошенко, Мазепа – се теж були не рядові люди…» Додамо сюди й ім’я Данила Апостола, який заслуговує на право стояти в цьому ряду.
Проблеми перед миргородським полковником, а згодом гетьманом України стояли великі. Це, по-перше, дефекти соціальної структури – слабкий розвиток українського міста, невиразність міської верстви, інтелектуальна і національна оспалість. Далася взнаки також культурна відособленість України після того, як було втрачено культурну візантійську тяглість. Через це українська нація, яка проходила другий цикл «омолодження» через Козацьку державу, а згодом Гетьманщину, не знаходила опертя ні в католицизмі, ні в протестантстві. Згадаємо і такий, дуже важливий аспект: за часі Данила Апостола, а особливо після Полтавської битви, у Петербурзі Петро І та «птенцы гнезда Петрова» дуже добре усвідомили, що без України Російська імперія просто неможлива. Саме тому російський самодержець вивіз у північну столицю інтелектуальну еліту України, а московський патріарх став на чолі православної церкви. Новостворена імперія перебрала навіть назву – «Русь», заявляючи про себе на всіх усюдах як Росія. В таких несприятливих умовах важко було досягнути чогось значного у державотворенні, і можна тільки дивуватись тому, що національна традиція не була перервана.