– Чужаки в степу, вождю, – пролунало у відповідь. – Один загін великий, у сто списів, із возами і нав’юченими кіньми. Другий маленький, усього три вершники. Вони їдуть просто сюди. До темряви будуть.
– Які прапори в них?
– У тих, котрих багато, золотий лев на задніх лапах.
– Язик ось так висунутий? – Валчар показав.
– Так, точно так, – зрадів чатовий.
– А ті троє?
– Ні прапорів, ні списів, тільки мечі. Під головним кінь баский.
– Пропустити, – вирішив Валчар після коротких роздумів.
– Перших чи других? – вирішив уточнити чатовий.
– І тих і цих.
– Але…
В одну мить Валчар вихопив ножа і полоснув дозорного по губах.
– Заткни пельку, інакше язика відріжу! – прошипів він.
Десятків зо два печенігів, що спостерігали за цією сценою, зберігали цілковиту нерухомість і скаменілий вираз пласких, загорілих облич. Тільки новачки не знали запального норову Валчара і тому часто платили за необережність.
Не насмілюючись затиснути рану, чатовий застиг з опущеними руками. Червона блискуча кров стікала по його підборіддю, шиї і по грудях. Чи то вигляд цієї крові, чи покірність чатового трохи заспокоїли Валчара.
– Сам Батий просив мене загін князя Данила пропустити, – пояснив він, пихато взявшись у боки. – Лев із роззявленою пащею – то його знак. Не можна чіпати.
Чатовий мовчки вклонився, криваві краплі падали на землю. Усміхнувшись, Валчар відірвав рукав від сорочки, простяг пораненому зі словами:
– Візьми, витрись. Умієш біль терпіти.
Ще один безсловесний уклін.
– Троє вершників без охорони можуть тільки до мене їхати, більше нікуди, – пояснив Валчар, спостерігаючи, як співрозмовник зупиняє кров. – Мабуть, купці дорогу собі купуватимуть. Простежте за ними непомітно. Якщо спробують проїхати мимо, зупиніть і заверніть до мене.
– Буде зроблено, вождю, – нечітко відповів дозорний у ганчірку.
– Що? Не чую? – миттєво розлючений Валчар двічі штовхнув бідолаху, відібрав скривавлену ганчірку, тикнув нею в обличчя. – Голосно говори, чітко.
– Буде зроблено, вождю, – повторив чатовий, внутрішньо приготувавшись до смерті.
Але Валчар лише звелів принести йому води і сховався в юрті, де на нього чекали більш цікаві розваги. Він вийшов не раніше, ніж почув тупіт копит, що наближався і відбивав незвичний для вуха ритм. Свої коні скакали інакше і трохи далі – їх Валчар упізнав зразу.
– Віднесіть хлопчака, – звелів він, натягаючи хутряну безрукавку. – Зовсім п’яний. Уранці не будити. Нехай виспиться.
У супроводженні двох інших слуг Валчар піднявся на оглядову вежу в три людські зрости і став удивлятися в надвечір’я. Цей звичний маневр дозволяв йому зустрічати гостей на узвишші, тоді як вони, перебуваючи унизу, були змушені розмовляти, задираючи голови. Валчар давав зрозуміти різницю між собою та ними. Тільки гінців хана Батия він одразу приймав у своїй великій юрті з білої повстини. Ці троє таких почестей не варті.
Валчар одразу впізнав серед них головного. Це був високий молодий вершник із пшеничним волоссям і коротко підрізаною чорною бородою. Його жовті чоботи і червоний жупан із золотими застібками могли бути варті цілого статку. Ніздрі Валчара жадібно роздувалися, споглядаючи цей одяг, що виблискував у світлі смолоскипів.
– Хто ти? – спитав він зверху.
– Галицький боярин Андрій Гаврилович до тебе завітав, – відповів замість красеня його товмач, лисячий триух якого видавав вихідця із племені Ілдея.
Третій вершник тримався трохи позаду, підкручуючи кінчики довгих вусів, і намагався здаватися незалежним, хоча було помітно, що він сильно наляканий великою кількістю направлених на нього стріл. До його сідла було приторочене невелике барило, у якому, як зрозумів Валчар, зберігалося вино або вода. Він перевів погляд на жупан Андрія, потім помітив золоті шпори на чоботях і став спускатися, говорячи:
– Не знаю, про що мені говорити з уруським боярином. Він не воїн і не купець. Чого йому треба?
Товмач переклав. Зістрибнувши з коня, Андрій відповів на це, що не тільки розмовляти приїхав.
– А для чого ще? – поцікавився Валчар, який уважав себе дорослим чоловіком, проте зберігав дитячу безпосередність дикуна.
Доброзичливо усміхаючись, гість звелів супутникові принести барило. У ньому була не вода і не вино. Барило було повне срібних монет.
– Чому не золото? – запитав Валчар, пересипаючи їх у долонях.