Розмовляючи, брати-князі навіть не дивилися у той бік, куди стягали мерців, уже без зброї та обладунків, які цінували не менше, а може, й більше за людське життя. Данило, запитавши, чому Василько не залишився охороняти кордони, лише вдавав, що сердиться. Насправді він відчував справжню радість і душевне піднесення. Хіба можна було не побачити у своєчасній появі брата волю Божу? Сам Бог уберіг князя Данила від ганебної загибелі на вершині безіменного пагорба.
Щодо Василька, то він прийняв докір близько до серця і потупився, даючи зрозуміти, що визнає свою вину. Але лише частково. Бо тієї ж миті підвів голову, щоб зустрітися із поглядом Данила:
– Не сердься, брате. Я з тисячею приїхав. Решту порозставляв у селищах прикордонних, як ти і сказав.
– Але чому приїхав? Хіба міг хтось знати, що печеніги прокляті нападуть на мене?
– Не для того я поспішав, щоб тебе із біди виручати, – признався Василько. – Дійшла до мене звістка, що до князя Мазовецького скоро папський посол прибуде, Плано Кап… Карп…
– Карпіні, – підказав Данило. – Дуже хочу з ним побачитися. Нам потрібно забезпечити собі підтримку Папи. Це зараз найважливіше.
– Ти про це часто говорив, брате, ось я і згадав. Поспішав до тебе, щоб устигнути згоду на переговори отримати. А ти вже поскакав. Довелося наздоганяти.
– Тільки щоб побачити мене перед зустріччю із послом? – не повірив Данило.
– Не тільки, – зізнався Василько. – Не сподобалося мені, як бояри твої поводяться. Я Ратобора запитую: коли Данило повернеться? А він посміхається і плечима знизує: «Хтозна, хтозна. Може, й ніколи». І всі ховаються, перешіптуються. І Мирослав повз мене бочком-бочком, а в очі не дивиться. Ну, я не надумуючись за тобою і поскакав. Три дні гнався.
– Добре, що наздогнав. – Данило вдарив брата по плечу. – Якби не ти і твої молодці… Ти чому тисячу із собою взяв?
– Тривожно зараз. Нікому вірити не можна. Ні уграм, ні ляхам, ні половцям. Даремно ти із сотнею у похід пішов.
– Залиш це, брате. Діонісій без тебе всі вуха протуркав.
– Але ж правду говорить, – сказав Василько. – Послухав би старого воїна. Зараз же пошли за підкріпленням. А хочеш, мою дружину бери, я якось упораюся.
– Ні, не можна. – Данило обійняв брата і притишено сказав:
– Зрозумій, Васильку, якщо Батий вирішив позбутися мене, то ні тисяча, ні десять тисяч не допоможуть. Нехай краще дружини вдома зостаються, щоб захист вам був. Хто залишився, з тими далі і піду. Хіба що провізією і кіньми попрошу допомогти.
– Допоможемо, – кивнув Василько.
– От і добре. А тепер накажи намет поставити. Якщо доля вже звела нас, то обговорімо, що послу папському пообіцяти, а що навзамін попросити.
Так і зробили. Але за розмовою Василько весь час відчував, що думки братові витають десь далеко і зайняті зовсім іншими речами. Так воно й було. Згадував Данило про бояр своїх, і серце його стискалося від поганого передчуття. Щось недобре затівалося. Начебто хмари дощові збиралися. А коли гроза загримить? Одному Господові відомо…
Мандрівка виявилася довгою – набагато довшою, ніж князь Данило планував, коли збирався на Ітиль-річку. Величезні степові орли ширяли у височині, супроводжуючи загін, наче чекали на законну здобич. Кам’яні ідоли на курганах проводжали подорожніх немиготливими поглядами. Надривно і сумно курликали журавлі, не видимі за пеленою згуслих хмар.
Літо відгоріло до краю, настала осінь. Дедалі частіше небо хмурилося, проливаючись холодними дощами, після яких непролазна грязюка не давала рухатися далі. Доводилося чекати, поки земля просохне, але траплялося, що за одним дощем падав інший, і тоді привали розтягувалися на кілька днів.
Будь-яка затримка дратувала князя Данила, який застряг на півдорозі між домівкою і Золотою Ордою. Щоб не виміщати роздратування на тих, хто його оточував, він управлявся з мечем, піднімав діжки з водою, віджимався від розкислої землі. Це створювало видимість діяльності, без якої Данило не уявляв свого життя. Не вмів він нудитися, боки відлежувати або їсти по зав’язку. Не шукав він утіхи і в зеленому вині, що лишень на початку бадьорить, а потім до землі пригинає і навіює похмурі думи.
Але й без вина Данило був невеселий. Про що б не подумав, а все одно обов’язково згадував, що він, великий князь, син Романа Великого, Галича і Волині, їде, беззахисний, уклонитися тому, хто грабував Київ і трощив викинуті з гробниці черепи княгині Ольги і Володимира Мономаха. Ось до чого ганьба Русі дійшла! Руські князі милостиню з руки ординської приймати не гребують, та ще й цю руку цілують і на помах її пальця грабують свій же народ і їй зносять – тільки не вели карати, а вели милувати, великий хане Батию…