А як нахабно поводився гонець хана, який з’явився на прийом до Данила у запилених чоботях, у засмальцьованому смугастому халаті і повстяному ковпаку, насунутому на голову. Він, цей просмерділий сечею і потом напівдикун, так і не зняв своєї брудної шапки, коли подавав свою грамоту. Гидуючи торкнутися згортка з погано вичиненої шкіри, Данило звелів митрополиту Кирилу прийняти ханське послання і прочитати вголос. Плутаючись у криво написаних буквах, Кирило довго перераховував титули Батия, який оголосив себе, крім усього іншого, царем царів, а потім дійшов до суті. Містилася вона в одному реченні: «Приїжджай, інакше заберу Галич».
І міг же забрати, от що прикро. Як зміг до цього без особливих труднощів захопити всі головні міста руські, князі яких стали в чергу за ханськими ярликами. То, може, змиритися? Адже варто тільки Данилові отримати такий ярлик, і він назавжди відіб’є в інших бажання заритися на Галичину і Волинь. Була родова отчина, стане вотчина, тобто земля, на яку видано ханський мандат. І як потім жити із цим? Як дивитися в очі людям, які у вічі не скажуть, але за спиною обов’язково сплюнуть, прошепотівши: «Ну от, ще один зрадив».
Князь Данило не хотів зраджувати. Ні свій народ, ні самого себе.
Від сумнівів, що мучили його, частково допомагав звільнитися Никодим, який завжди умів знайти правильні слова. Але слова – вони так і залишалися словами. А справи, на думку Данила, просувалися погано.
У межах Дону загін потрапив під перший снігопад і замерз би, якби не вози з дровами, які звелів тягнути за собою Данило. Наступного дня на них напала велика ватага розбійників, але Всевишній і тут устиг надіслати підмогу: вона підоспіла в особі Батиєвого зятя, Картана, що верховодив у цих краях. Він і супроводив мандрівників до самої столиці Золотої Орди.
Поки їхали, Данило крадькома розглядав чужинських кінників, озброєних кривими гострими мечами, заточеними з одного боку, двома луками й колчанами, повними стріл із фарбованим оперенням. Кольчуги були натерті до блиску, а сідла змащені жиром, щоб не скрипіли під час походу. І все було б добре із цими воїнами, якби не їхня дика жорстокість. Коли один із нав’ючених коней упав, не витримавши важкого вантажу, тартари прокушували йому жили і пили гарячу кров, не звертаючи уваги на муки тварини.
Але найбільше, справді незгладне враження залишилося у Данила від того, як тут поводилися з невільниками, поміж яких можна було вгадати своїх, руських людей. Їх запрягали в гарби, били батогами, тримали у ямах з нечистотами, годували залишками, від яких відверталися навіть собаки. В одному з придорожніх селищ побачив Данило голу жінку, яка сиділа прикута ланцюгом, а в іншому – худих, наче кістяки, дітей, що місили глину із зав’язаними за спиною руками.
Від таких картин душі ставало холодніше, ніж обличчю, підставленому крижаному вітрові. Повернути назад було неможливо – Данила з його маленькою дружиною зразу б порубали на капусту. Надто далеко вони зайшли.
Сніг танув і випадав знову, і вранці ніздрі коней були сивими від інею. Стебла рослин ставали блискучими, крихкими і дзвінкими, наче відлиті зі скла. А потім рівнина вся покрилася снігом і стала білішою від чистої скатертини. У той самий день Картан приїхав у табір Данила, щоб повідомити, що наступного дня вони в’їдуть у столицю. Розмовляв із князем верхи, що ще раз підкреслювало його вищість.
– Бійся втратити зір від величності Сарай-Бату, – попередив він, узявшись у боки.
– Я бачив міста, які тобі навіть не снилися, – відповів Данило, не втримавшись.
Товмач переклав. Вузькі очі Картана блиснули.
– Невдовзі всі міста у світі будуть нашими, – заявив він. – Інакше від них каменя на камені не лишиться.
– Якщо на те буде воля Божа, – сказав Данило.
– Ваш бог слабкий і несміливий, як жінка. – Картан презирливо засміявся. – Тому й коси на плечах розпустив. Наш Бог інший, і він давно все вирішив. Він поставив Батия керувати світом.
Никодим, з тривогою вдивляючись в обличчя князя, зрозумів, що зараз станеться непоправне. Данило міг стерпіти неповагу до себе, але не до Христа. Його права щока смикнулася, він став шукати рукоять меча. Поспішаючи відвернути увагу на себе, Никодим ступив уперед і сказав:
– Прошу, Картане, розкажи мені про вашого Бога. Я людина допитлива, намагаюся про все дізнатися, щоб записати у свій літопис.
– Хто ти такий, собако, щоб я говорив із тобою? – смикнувши поводи, тартарин змусив коня повернутися і штовхнути Никодима теплим крупом. – Поки не пройдеш між священними вогнями, ти нечистий, і навіть останньому пастухові буде гидко з тобою розмовляти. – Перш ніж від’їхати, він з викликом подивився на Данила, який тримався за меч. – Ти також мусиш пройти обряд, князю. Чужинець не може ввійти до Сарая, поки не очиститься вогнем і димом.