– Одна, – відповів Данило. – Княгиня Анна, вірна дружина моя, мати дітей моїх.
– Я своїм лік утратив, – сказав Батий. – Але улюблена жона теж одна, хатун Боракчин звати її.
– Передавай їй уклін від княгині.
– Передам, так. Як, кажеш, звати її? Анна? Ваші імена важкі. Ось колишній князь Суздаля. – Батий кивнув на перекладача. – Ніяк не запам’ятаю, як його звати. А от ім’я доньки-красуні вимовляти навчився. Сні-жа-на. – Батий недобре посміхнувся. – Вона з моїм сином Сартаком дружить. Забавляє його, якщо заскучає.
Поки перекладач повторював усе це за ханом, його обличчя так спаленіло, що стало яскраво-червоним, як буряк. Із милосердя Данило не дивився на нього. Він зрозумів, що насправді хотів сказати йому Батий. Бачиш, як я з руськими князями поводжуся? Тому не переч мені, Даниле Галицький, інакше чекає тебе незавидна доля. Підкорися, бо й твоїх жінок роздам своїм синам, а тебе служити примушу…
Нічого подібного вголос сказано не було, але й без цього Данило все зрозумів і перекладати нічого не треба було. Батий теж зрозумів, що слова його досягли мети. Надаючи гостю можливість обдумати їх, він власноруч наповнив чашу білим напоєм і простягнув її через скатерку.
– Це кумис, кобиляче молоко. Спробуй. З незвички може не сподобатися, але потім будеш добавки просити.
І знову Данило прочитав у ханських словах недомовлене: кривись, а пий, раз я сказав. Тут моя влада, і частування мої, а твоє діло кивати й погоджуватися, руський князю.
Узявши чашу із підкресленою вдячністю, Данило, проте, не вважав за потрібне приховувати, що ні кислий запах, ні терпкий смак кумису йому не сподобалися.
Батий примружив і без того вузькі очі:
– Не подобається?
– Я до нашого молока звик, – сказав Данило. – Чи пробував ти молоко з-під корови, повелителю Орди?
– Ні, – відповів Батий. – Корів бачив, коли Русь брали. Ми різали їх, серце їли, печінку, решту кидали. М’яса багато було. Не шкода.
Данило схилив голову, ховаючи очі. Йому доводилося бачити міста і села, в яких побували ординці. Так, м’яса там було багато. І крові. І згарищ. І дітлахів осиротілих, які над мамами своїми розтерзаними ридали.
Батий майже беззвучно сплеснув у долоні. На поклик з’явився зігнутий у три погибелі слуга. Батий показав йому на напівпорожню чашу Данила. Слуга повернувся до князя з глечиком.
– Не треба. – Данило заперечливо похитав головою. – Досить.
– Не відмовляйся від кумису, – вимогливо промовив Батий. – Батир повинен пити кумис, щоб сила була.
– Не богатир я, а правитель. Моя сила ось де.
Данило торкнувся голови, усміхаючись. Але звести все на жарт не вдалося. Хан Батий не звик чути відмови. Від очей його палахнуло полум’ям, як від головешок, на які плеснули маслом.
– Пий, – сказав він, намагаючись вичавити із себе усмішку. – Ти гість, я хазяїн, я тебе пригощаю. Приїду до тебе, ти мене пригощати будеш.
– Пригощатиму, хане.
– А не отруїш?
Батий все розтягував кінці губ у боки, чекаючи відповіді. Данило скинув брови:
– Навіщо? Хіба ти ворог мені?
– Тоді пий. – Батий посунув до нього вже наповнену чашу. – Не можна пригощатися в будинку ворога. Ми друзі, так?
Переклавши останнє запитання, перекладач потупився. Напевне, з ним теж вели схожі розмови. І він випив другу чашу кумису. Потім, можливо, погодився заповзти в тронну залу рачки. А тепер його дочка розважає ханського синка, поки сам князь Суздальський виконує обов’язки товмача. І це ще не саме дно, на яке його опустять. Бо погоджуючись на одне приниження, ти вже готовий до наступного. То чи не краще прийняти смерть одразу, поки плечі випрямлені, а голова гордо піднята?
– Ми друзі, – сказав Данило. – Хіба станеш ти змушувати друга робити те, що він не хоче? Не до вподоби мені кумис, хане. Я краще сиру твого спробую…
Із цими словами він, наче нічого й не було, запустив руку в гірку розсипчастого сиру на тарелі. Витер п’ятірню об стіл. Змахнув білі крихти з бороди. Похвалив:
– Оце інша річ. Чудовий сир. Теж із кобилячого молока?
Перш ніж відповісти, Батий торкнувся тоненьких вусів з обох боків рота, який уже втратив усміхнений вираз.
– З овечого, – сказав він, прийнявши для себе якесь важливе рішення.
І почав їсти, без особливого бажання пощипуючи то там, то тут, випльовуючи кісточки плодів просто на підлогу й гучно обсмоктуючи пальці. Він міг збудувати ще десять столиць, звести в них сто палаців, завоювати увесь світ під місяцем і сонцем, але не міг перестати бути тим, ким був від народження: вождем темних дикунів, які не вміли самі ні орати, ні сіяти, ні тесати каміння, ні прокладати шлях по зорях, ні записувати свої слова письмом. Зрозумівши це, Данило сказав собі, що не має права поступитися своєму темному супротивникові. Він уже здобув кілька маленьких перемог за столом. Треба й надалі триматися своєї лінії – і що буде, те й буде.