Данило став пробувати все, що йому пропонували на сніданок, надаючи перевагу стиглим і сушеним ягодам, а також теплим прісним коржам, які приємно хрумтіли на зубах.
– Тобі треба було давно приїхати, – сказав Батий, беручи третю чашу з кумисом. – Хочеш тримати Галич? Тримай. Я підсоблю.
– Але не задаром, – радше вимовив, ніж спитав, Данило.
– Не торгуюся я з тобою, князю. Ти не на базарі. Ми друзі, так? А друзі просто так надають послуги один одному. Без користі.
«Так я тобі і повірив, – подумав Данило. – Для того ти і зібрав шістсоттисячну кінноту: щоб допомагати своїм друзям».
– Я теж тут не від користі, – промовив він уголос.
«Ти тут від страху, – подумав Батий. – Бачиш мою могутність, розумієш, що переможу, чи по-поганому, чи по-доброму. Вирішив миром усе владнати, от і сидиш зараз переді мною».
– Бачиш, мислимо ми однаково, – сказав він. – Це добре, це правильно. Так і треба робити справжнім друзям. Я дуже радий. Бо вже думати почав, що ти ворог мені.
Данило перестав жувати, подивився на Батия здивовано:
– Я? Ворог? Як ти міг навіть подумати про таке? Хіба вдиралися мої воїни у твої землі? Хіба відбирав я у купців товари, які вони тобі везли? Хіба сперечався за ярлики, які ти видав сусідам?
– Але ти багато років не корився моїм наказам, – сказав хан тихо й загрозливо. – Кличу тебе – ти не їдеш. За захистом до царів західних звертаєшся, а мого не приймаєш. Тому я і питаю себе: чому? Звідки така гординя?
– Немає в мене гордині, хане. Наш Бог покірливості вчить.
– Ваш Бог погано закінчив. Тепер наш Бог на Землі панує.
Щоб уникнути непотрібної і беззмістовної суперечки, князь Данило вирішив повернутися до початкової теми розмови.
– Я не шукав зустрічі з тобою, тому що клопоту було багато, – сказав він. – Не міг покинути Галич без нагляду. Землі отримати не так важко, як удержати їх. Багато є охочих відхопити дармовий шмат.
– Вони всі втихомиряться, щойно дізнаються, що ти ярлик від мене прийняв, – запевнив князя Батий. – Світ пам’ятає про мою перемогу на Калці і тремтить. Сили мої незліченні. Київ супроти пішов, де тепер Київ? Так з усіма, хто не скорився, було і буде. Ніхто від мого гніву не сховається, ніхто проти волі моєї йти не посміє. – Тут Батий уп’явся поглядом у співрозмовника, і погляд його був страшний. – А ти чотирьох моїх гінців ні з чим назад відправив. Як посмів? Адже в них моя пайцза була. Га? Ось така, дивися. – Він рвонув халат, і на грудях його блиснула золота табличка з головою тигра, що ричав. – Кожен, хто бачить цей знак, мусить беззаперечно підкоритися. Чому ти зразу не прибув, коли я покликав? Хто дозволив, я тебе питаю?
Це була розмова не двох друзів, а хазяїна і слуги. Внутрішній голос закликав Данила промовчати. Душа не погоджувалася із розумом. Вона не хотіла миритися з таким поводженням.
– Моє життя у твоїх руках, хане, – мовив Данило, жалкуючи, що не може сісти зовсім прямо на слизькій подушці, з недоладно зігнутими ногами. – Довірившись тобі, я приїхав без війська, а тепер прийшов до тебе без меча. Досить тобі пальцем ворухнути, і обірветься моє життя, як волосинка. Але я так тобі скажу, Бату-хане: як на мене, краще смерть, ніж приниження. Навіщо кричиш на мене? Я не ямчі твій, не бітакчі. Я князь Галича і Волині. Не гоже мені такі слова вислуховувати.
Замість того щоб остаточно розлютитися, хан несподівано заспокоївся, перекинув подушку ближче до гостя і сів поряд, майже торкаючись плечем чужого плеча.
– Я люблю сміливих людей, – сказав він. – Ти сміливий чоловік. Недаремно на прапорі твоєму звір зображений, який не поступається відвагою тигру. – Його рука торкнулася золотої пайцзи. – Недаремно я назвав тебе другом. Разом ми гори зсунемо з місця і ріки повернемо назад.
«Що за дурниця? – промайнуло в голові Данила. – Які гори ти збираєшся сунути, хвальку? Карпати? Які ріки повертати? Дунай, може? Дніпро?»
– Наш шлях лежить у бік заходу, твій і мій, – вів далі Батий, із довірою поклавши долоню на коліно Данилові. – Недаремно ти фортеці звів проти західних сусідів. Побоюєшся їх. Тому треба посунути їх і в море скинути. Тоді не буде кого тобі боятися.
«Крім тебе, ненаситний, – подумав Данило. – Мед точиш, але з трунком солодкість твоя. Без бою хочеш усе відібрати. Другом назвав, по коліну погладив – і що? Вирішив, що тепер я твій з манатками? Дешево ж ти мене цінуєш. Чи за дурня маєш?»