– Тепер, коли ми з тобою друзі, ми будемо часто бачитися і зможемо в подробицях обговорювати наші подальші плани. А поки вип’ємо за це! – Данило підняв чашу з кумисом. – Хоч би молоко кобилиці, якщо звичаї предків тобі вино пити забороняють.
– Вино є отрутою для розуму, – поважно промовив Батий, помітно захмелілий від випитого. – А кумис не туманить розуму, хоча веселить серце. Я вип’ю з тобою за дружбу, Даниле. Але мудреці закликають не відкладати на осінь те, що можна зробити навесні. Тому ми все обговоримо до твого від’їзду. Ти пробудеш у мене стільки, скільки знадобиться.
– Я твій полонений?
Вихиливши чашу, Данило акуратно поставив її перед собою і повернув голову до Батия. Той усе ще пив, закинувши голову. Полоснути б ножем по його горлу, там, де кадик натягує шкіру. Або встромити клинок під зведену ліву руку, між ребер. Може, у цьому призначення князя Данила? Може, саме так звільнить він свій народ й інші народи від тартарського ярма? Але не було у Данила ножа. І взагалі він уважав, що добрі справи не робляться нишком. Що б сказали про князя-вбивцю нащадки? Змій, холодний і хитрий. Втерся в довіру до хана, щоб ужалити несподівано?
Спохмурнілий Данило опустив очі долу.
– Ти мій гість, – сказав йому Батий, облизуючи білі губи, облямовані тонкими мокрими вусами. – Ніхто не стане тримати тебе силою. Але ж ти і сам не захочеш поїхати, образивши друга? Чого мовчиш? Відповідай!
Ох, як стомився князь Данило від різких перепадів ханського настрою! То він ласкавий і улесливий, як кіт, що випрошує частування. То гарчить і показує зуби, наче тигр, зображення якого прикрашає його безволосі груди.
– Скільки ж ти хочеш, щоб я пробув у тебе? – спитав князь, звертаючись радше до перекладача, ніж до хана, який сидів поруч.
– Одного місяця вистачить, – переклав колишній князь Суздаля.
– Це багато.
– Ти не встигнеш заскучати, обіцяю, – п’яно усміхнувся Батий, показуючи слузі, щоб той налив кумису. – Я накажу поводитися з тобою не просто як з гостем, а як із братом своїм. Ті, хто потраплять у немилість до тебе, жалкуватимуть, що народилися на світ. Тобі видадуть ярлик і пайцзу. Куди б ти не прямував, тебе всюди супроводжуватиме добірна охорона.
«Отже, я все-таки в полоні», – показав Данило поглядом.
«Звичайно», – так само безмовно відповів Батий. І продовжував уже своєю мовою, ще дужче захмелілий.
– Твоїх дружинників поселять поряд із тобою, але без зброї. Навіщо вона, якщо є мої нукери? Невдовзі ми організуємо змагання між твоїми воїнами і моїми. Перегони, стрільба з лука, боротьба, поєдинки на мечах… Любиш ратні забави?
– Люблю, – підтвердив Данило, киваючи.
– А забави інші, з красунями гарячими?
– Дякую, але тих утіх мені вдома вистачає, хане.
– До себе додому завжди встигнеш, спочатку насолоджуйся чужою гостинністю, – підморгнув Батий. – Так у нас кажуть.
– У нас кажуть інакше. Мовляв, у гостях добре, а вдома краще.
– От ми й перевіримо, де краще. Ввечері пришлю до тебе трьох найпалкіших одалісок. Бери одну або всіх одразу, але не ображай відмовою. У нас не прийнято від подарунків відмовлятися.
Закінчивши свою промову, Батий ляснув у долоні і спритно підхоплений попід руки двома дужими молодцями був виведений, а точніше винесений із намету. Данило не образився, що з ним не попрощалися. Такий вихід позбавив його необхідності задкувати рачки, прощаючись із Батиєм. Дивуючись, яким міцним може бути кислий молочний напій, він підвівся на не зовсім надійні ноги й попрямував до виходу.
– Даниле, – покликав його той, кого хан представив як колишнього князя Суздальського.
Говорити з ним не хотілося. Але Данило зупинився і повернув голову:
– Чого тобі?
– Ось моя порада, князю, – сказав перекладач. – Сховай свій норов на якийсь час. Тут норовисті довго не живуть.
– Послухався б я твоєї поради, – відповів Данило, – якби ти прикладом міг бути. Але ні, не стану рівнятися на тебе. Будь щасливий, якщо можеш.
Після цих слів у наметі він не затримувався. Векиль і десяток могутніх палацових батирів відвели його назад. Зайшовши у кімнату, він заглянув до Єрмолая і побачив, що сотник і Никодим схилилися над чорно-білою дошкою, переставляючи фігурки, що зображували піших ратників, башти, коней та їхніх повелителів у коронах.
– Це шахи, – пояснив Никодим, відірвавшись від дошки. – Гра князів і королів. Мене в Києві її навчили. Тут, правда, фігури чудні, незвичні, але розібратися нескладно. Хочеш, покажу, що до чого, князю?