– Не треба.
Почувши свій голос, охриплий, як з морозу, Данило був вражений. Отже, стало йому волі, щоб утриматися від непотребства. Він навіть не чекав від себе такої стійкості. Похилий вік? Чи щось інше?
Сарна щось сказала подругам по-тартарськи. Усі вони одночасно впали навколішки, намагаючись поцілувати давно не миті чоботи князя. Довелося відскочити, поки не встигли.
– Що це ви придумали! – обурився Данило. – Встаньте і забирайтеся звідси. Ще раз самі з’явитеся, спробуєте мого батога!
– Бий, – сказала Сарна, підводячи обличчя з намальованими вологими блискучими очима. – Бий, пали, мордуй, тільки не жени. Векиль пообіцяв стратити, якщо ти не вибрати ні одна. Ось так… – Вона показала, як їй розпорюють живіт, як вона намагається утримати вилізлі нутрощі. – Довго помирати. Боляче.
Цецега і Жаргала, дочекавшись кінця тиради, підбігли по-котячому до Данила і встигли-таки пару раз лизнути його чоботи, поки він виривався, побоюючись зачепити їх острогами або кованими носками.
– Добре, – пробурчав він, демонструючи похмурість. – Одна нехай залишиться.
Сарна переклала. Потім вона і її подруги витягнулися перед Данилом, як гнучкі молоденькі деревця, шукаючи пальцями ґудзики на своїх коротких сорочках. Зрозумівши, що вони хочуть оголити перед ним груди, Данило гаркнув:
– Стій! Я без цього вибрав.
– Кого, князю?
– Ти залишайся, – звелів Данило Сарні і для чогось додав: – Розкажеш про своє життя-буття.
Воно, звичайно, зовсім його не цікавило, це життя-буття. Тільки зачинилися двері за Цецегою і Жаргалою, він подивився на ложе і, зрозумівши його без слів, Сарна злетіла нагору з моторністю білки, яка видерлася на дерево. Коли Данило добрався до неї, вона встигла скинути із себе все, крім туфельок і брязкалець. «Що ж я роблю? – жахнувся Данило. – Вона мені у дочки годиться. На мене вдома Анна чекає, всі очі виплакала».
Перед Данилом подумки постала дружина, що ледве стримувала сльози, благословляючи його в дорогу. Уся бліда, а вилиці жаром горять, і очі палають. А потім згадав він, що і як шепоче, що і як кричить Анна у хвилини найбільшої близькості, яка може бути між чоловіком і жінкою. І як вміє сміятися вона потім, дзвінко, заливчасто, заразливо – усі білесенькі зуби видко. Наче в балії з нагрітою водою плещеться. Як подає ківш меду або квасу із напівжартівливим поклоном.
«Анно, серденько моє!»
«Що, соколе мій любий?»
Данило наче наяву почув два ці голоси – свій і Аннички.
– Посидь поки тут, – велів він тартарці, – а потім спускайся і йди. Векилю скажеш, що князь залишився задоволений.
– Але чому? – Сарна так широко розплющила вузькі очі, що вони зробилися зовсім круглими.
– У твої роки ляльками бавитися, – сказав Данило, – а не по чоловіках шастати. Сиди тут тихо, як цвіркун у підпіллі.
– Ц… цвір-кун?
– Не знаєш цвіркуна? А мишу? От як мишка сиди. Нема мені коли з тобою тут…
Усе єство князя Данила протестувало, коли він спускався на землю з тих пухових хмар, де залишив голу красуню. Зате душа його співала. І це було краще за будь-яку нагороду.
Данило переміг головного ворога, який є в кожної людини. Себе самого.
VIII
Хто кого?
Дні летіли швидко, як сніжинки, підхоплені вітром. Усе плуталося, змішувалося, виходило не так, як задумувалося. Дружину Данилові повернули, але знову поріділу – один згорів від сухот, двоє з дурного розуму втекли у степ, там і загинули, обійнявши один одного. Незважаючи на його сувору заборону, щовечора перед ним ставали нові й нові наложниці з великими чорними очима і пупками напоказ, тому випробовувати свою стійкість доводилося щодня. Данило перепробував цілі гори харчів і солодощів, які надсилав йому Батий зі свого ханського столу, але пересичений, невдовзі скучив за духмяним пшеничним хлібом, за млинцями з медом, за грибочками моченими та огірочками соленими.
А ще хотілося йому погрітися біля своєї печі, розтопленої духмяними березовими полінами, а не сушеними кізяками. І в лазеньці попаритися замість того, щоб митися в тісному залізному кориті, куди весь час треба підкидати розжарене каміння. І міцного вина випити, щоб саму душу взяло, не так, як від кумису, який повільно напускає в голову туману. А насамперед хотілося Данилові Анну свою пригорнути… і синів… і дочок. Так би, здавалося, і притиснув їх разом до грудей своїх: рук вистачило б усіх обійняти.
Анну, тіло якої молоком пахне, а волосся – травами духмяними, плоть од плоті своєї, то покірливу й ніжну, то буйну й гостру на язик…