Лева, найстаршого і найсильнішого сина свого, який може підкови гнути, мовчазного і потайного, наче у таємні думи зануреного, але в гніві страшного – не підходь!
Романа, що на два роки молодший і, на відміну від Лева, не м’язами бере, а гнучкістю і швидкістю думки, а обличчям найбільше на славного діда схожий.
Синьоокого Мстислава, подібного до янгола із церковних фресок, що навчився букви розуміти з десятирічного віку і крутиться перед дзеркалом, наче красна дівиця.
Із пухкими щоками Шварна, улюбленця матері, дворових і будь-кого, хто з ним зійдеться: боярин чи ратник, або просто подорожній, що просить Христа ради.
Сувору Переяславу із дорослою зморшкою між бровами і тонкою, слизькою косою, схожою на чорну змію.
Рідкісну красуню Устинію, яка може позмагатися чіткістю рис обличчя із грецькими богинями.
Милу, соромливу Софію, яку Творець мовби нагородив такими довгими, густими віями, щоб легше було ховати очі…
Образи найдорожчих на світі людей, з одного боку, допомагали переживати тяготи на чужині, а з іншого – посилювали тугу за домівкою. І ночами, коли Данило Романович залишався один на своєму широкому холодному ложі, серце його готове було розірватися від туги. Адже не у друзів він гостював, не в родичів, а в жорстокого, хитрого і пихатого володаря Золотої Орди. Тут доводилося вивіряти кожен крок, кожне слово. Кожна зустріч із Батиєм давалася Данилові ціною великого напруження душевних і розумових сил. Настрій хана міг змінюватися, як погода в березні. То дихає холодом, то дивиться ласкаво, а то лютує, вергає громи і блискавки.
За два тижні, проведені в палаці, Данило так виснажився, що під очима темні кола пролягли, а сивого волосся помітно додалося. Він почувався тут бранцем і, по суті, таким і був.
Крім того, з кожним днем наближалися змагання, обіцяні Батиєм, а русичі не чекали від них нічого доброго.
– Програти не можна, – твердив Єрмолай похмуро, – але й перемагати небезпечно. Чи стерплять тартари приниження? Для них від нашого брата поразки зазнати – ганьба, яку не змити. Вони нас за рабів мають.
– Побачу, що хтось із хлопців піддається, своїми руками задушу, – пообіцяв Данило, втупивши суворий погляд у сотника. – Дивись, Єрмолаю, підучиш кого дурниць, нарікай на себе.
– Образливо навіть слухати таке, – вигукнув Єрмолай, але щось у його голосі підказувало, що він справді подумував про якісь хитрощі.
Довелося показати йому кулак. Данило радше б помер, ніж поступився зо страху. Таким його Бог створив. Траплялося, він і хитрував, і вигадував, і навіть брехав в очі – правителю не можна інакше. Але боягузтво вважав одним із головних гріхів людських, тому не дозволяв піддаватися йому ні собі, ні наближеним своїм.
У день змагань зібрав він залишки дружини своєї у себе в кімнаті і, пройшовшись уздовж щільного строю, позадкував, щоб краще всіх бачити і щоб його самого добре бачили. Повітря у покоях ущільнилося від дихання десятків вояків, стало тепло. Незважаючи на те що ратники стояли, не рухаючись і намагаючись не шуміти, було чутно, як поскрипує шкіра їхніх ременів, як брязкають кільця і пластини обладунків, бряжчать остроги, чіпляючись одна за одну.
– Браття мої, – почав Данило душевно і неголосно. – Так завжди звертаюся я до вас перед майбутньою битвою або іншими випробуваннями. І ви знаєте, що це не просто слова. Братами вважаю вас. Один хліб ламаю з вами в походах, одну воду п’ю, такий самий меч ношу, як будь-хто з вас. Тільки нині вас без мечів залишили. – Ковтнувши, він підвів голову і заговорив трохи голосніше. – Але хіба сила наша в залізі? Сила в дусі нашому. Залізо іржа поїсть. А душа християнська вічна. Так не біймося ж нічого на світі цьому, бо чекає на нас усіх інший світ, спільний для всіх, хто живе з вірою в Ісуса Христа. – Передихнувши, Данило обвів поглядом суворі обличчя воїнів своїх, наче вирізаних із твердого дерева. – Знаю, що ніхто з вас не підведе мене сьогодні, брати мої. Про одне прошу: не здавайтеся, не давайте супротивникові взяти гору. Сьогодні – гра, завтра битва. Нехай знають тартари, що перемогти дружину княжу непросто. І нехай тричі подумають, перш ніж зло проти нас замислити. Багато що залежить від цих змагань, браття. Честь наша. Слава. Майбутнє. Не осоромимо ж землю руську!
– Не осоромимо, – загули дружинники, зрозумівши, що Данило свою промову закінчив. – Жили порвемо, а покажемо бусурманам, чого варті. Будь упевнений, князю!.. Витримаємо!.. Переможемо!..
– Цить! – прикрикнув Єрмолай, хоча йому й самому хотілося давати якісь урочисті обітниці. – Спочатку справу зроби, потім нахваляйся. Горло дерти всі можуть.