Никодим, примостившись у кутку, спішно записував усе, що встигав, притримуючи листок, що так і намагався загорнутися назад у свиток.
А Гордій не відводив захопленого погляду від князя і думав:
«От молодець! Наче вогнем серця запалив. Хіба можна слабину показати після таких слів! Ні, брешеш, сотнику! Слово може бути важливіше за справу. Особливо, якщо сказати уміючи. Так, як наш Данило».
І, підкоряючись наказу, повернувся разом зі строєм до дверей і, тупаючи, вийшов із княжих покоїв з думкою про перемогу.
Та і хто не думав про неї того ранку?
Хан Батий був уже на пагорбі, з якого відкривався краєвид на місця майбутніх змагань, оточений численними натовпами глядачів. Для того щоб перегони відбулися без перепон, два десятитисячних тумени впродовж ночі їздили по колу, протоптували копитами своїх коней кільцеву дорогу, а потім посипали її золою і глиною, так що на ранок вона стала твердою і рівною, наче витоптана земля. Батий роботою був задоволений, і нікого не стратили. Для нього розбили два намети на вершині і навколо розвели стільки багать, що сніг шипів і танув. Хвилі теплого повітря відсували зимовий холод подалі від постаті нового Володаря всесвіту. У жовтому кожусі з білим хутром стояв він окремо від почту і дивився у той бік, звідки наближався маленький загін маленького князя маленької землі із назвою, яку важко вимовити. У ці хвилини Батий почувався справжнім велетнем… ні, вище! Самим Богом, піднесеним над простими смертними. Він не сумнівався, що сьогодні, не вдаривши пальцем об палець, приєднає до своєї імперії ще одну державу… як її?
– Гей, хто-небудь, – гукнув він, – і за його спиною тієї ж миті опинилися два радники, які мали, як і всі у ханському почті, феноменальний слух.
Батий запитав, як називається князівство, у якому править Данило. Йому відповіли, але він тут же забув. Це не мало значення. Наприклад, Батий не міг вимовити повне ім’я північного князя Олександра, але це не заважало Олександру виконувати волю Батия і боротися за нього з хрестоносцями. Так буде і з Данилом. Бундючиться, приндиться, а кінець один. Сьогодні воля його буде зломлена остаточно, коли він побачить, які жалюгідні його воїни порівняно із ханськими батирами.
– Розгорнути прапори, – промовив Батий напівголосно.
– Прапори! – гаркнув проводир тургаудів.
Тієї ж миті над пагорбом розгорнулися і затріпотіли дев’ять полотнищ, на кожному з яких був зображений орел із вороном у кігтях. Кольорові стрічки, прикріплені до древка, витяглися на всю довжину, і шарудіння їх нагадувало шепіт. Так розмовляв з онуком Чингізхан, являючись йому ночами. «Пиш-шаюся тобою, – шепотів він. – Ти все правильно робиш-ш».
Ш-ш-ш… Ш-ш-ш…
Усміхнувшись, Батий пішов у намет пити чай. Там до нього приєднався Сартак, одягнутий у такий самий кожух, як і батько, але вишитий зеленими нитками, а не червоними.
– Як твоя Сніжана? – поцікавився Батий, обережно торкаючись губами гарячого напою. – Не набридла ще?
– Я її прогнав, – сказав Сартак. – Спочатку вона мені подобалася. Гордо трималася. Один раз навіть відштовхнула. А потім стала як вівця. Де поставиш, там стоїть, як покладеш, так і лежить.
– Це ти дуже правильно помітив, сину мій, – поважно кивнув Батий. – Від легких перемог жодної радості, слабкий ворог і переможця робить слабким. А от перемогти такого супротивника, як Данило, – і радість, і честь. Сьогодні побачиш, як він зламається. Я наказав проти нього кращих батирів Орди виставити. Учора вони нарешті всі в Сараї зібралися. Воїнів Данила бачив, сину? Вони як жменька землі, кинутої посеред степу, і степ цей для них чужий. Усі, хто спроможний ходити і їздити верхи, прийшли із міста, щоб подивитися на змагання. Побачивши, як нас тут багато, уруси спочатку програють тут… – Батий приклав пальця до скроні, – потім там. – Він кивнув у бік рівнини унизу. – Інакше й бути не може. Вони почуваються курчатами, що потрапили у вовче лігво. Їм забракне мужності, аби чинити гідний опір.
Зацікавившись, Сартак подивився на запону намету, наче намагаючись побачити крізь хутро і повстину. Потім спитав:
– Правду кажуть, батьку, що це буде не звичайний наадам?
– Так, – підтвердив Батий. – Я вирішив, що трьох звичайних ігрищ буде для мужів мало. Ні під час перегонів, ні під час боротьби, ні в стрільбі з лука кров не проллється. А мала б.
– Навіщо? – здивувався Сартак.
– Щоб Данило побачив, як помирають його люди. Не під час битви, коли смерть косить усіх підряд. Нехай близько побачить. Дивлячись у вічі. Тоді йому стане зрозуміліше, що на нього чекає у разі моєї немилості. – Батий самовдоволено усміхнувся. – Я звелів провести три поєдинки на мечах. Це буде чудове видовище. Корисне. – Він важко підвівся, обпираючись на плече сина. – Ходімо. Час починати.