Гнів Батия миттєво переключився на печенігів. Він пообіцяв Данилові знайти непокірливого вождя й розправитися з усім його племенем. Цим усе й обмежилося. Зимовий похід потребував би надто великих витрат часу, припасів і людей. Крім того, глибоко у душі Батий розумів, що виловити порушників у їх степах – завдання не з простих, а перемога над ними не дасть ні здобичі, ні планів. Краще забути про те, що сталося, і згадати у зручний час.
Щоб не повертатися більше до цієї теми і відвернути увагу Данила, Батий показав йому приярок, з-за якого невдовзі повинні були з’явитися всі сорок учасників змагань. Люди, які зібралися там, уже затягнули пісню перегонів – гінгу.
– Це означає, що вони бачать, хто йде попереду, і прославляють його, – пояснив Батий. – Переможець віднині отримає почесний титул «той, що йде попереду», а за його конем доглядатимуть до самої смерті.
– Навіть якщо це буде руський вершник на руському коні? – запитав Данило.
Батий не просто розсміявся, а схопився за живіт, показуючи, що боїться луснути від сміху. Він усе ще веселився, коли учасники змагання, зробивши коло, з’явилися на темній полосі уторованої дороги, що чітко виділялася посеред білої рівнини. Данило не відразу зрозумів, чому перестав сміятися Батий, а коли придивився до першої четвірки, зрозумів.
Три вершники були в добре впізнаваних тартарських малахаях і шубах, вивернутих хутром усередину. Один скакав без шапки, мав бороду, русе волосся, а зігрівав його лише плащ, який зараз розвівався за його спиною, інколи осідаючи на круп білого, в яблуках, коня.
Вершник у плащі йшов третім, але повільно готувався зрівнятися з другим, а потім, з Божою поміччю, позмагатися з теперішнім переможцем.
І він міг устигнути виконати задумане, міг, безперечно, міг! До канату, протягнутого в кінці дороги, залишалося не менше тисячі сажнів…
«Давай, давай! – подумки підганяв Данило героя. – Ще трохи натисни, ще, ще!»
Той ніби почув. Білий кінь під ним розпластався над дорогою, майже не торкаючись її копитами. Раптом тартарин, якого він уже обігнав, звис із сідла і вхопив однією рукою край плаща. Дружинник різко нахилився назад. Щоб утриматися в сідлі, він машинально натягнув віжки. Білий кінь не зупинився, як укопаний, але слухняно уповільнив біг, а потім і зовсім перейшов на нерівну рись, здивовано озираючись назад. Цього часу цілком вистачило для того, щоб його обігнало відразу стільки коней, що подальша боротьба втратила будь-який сенс.
У горлі Данила стало гірко від розлитої жовчі. Він обернувся і подивився в очі Батию.
– Не пощастило, – сказав той через перекладача. – Кінь полохливий.
– Кінь добрий, – заперечив Данило. – Ще трохи, і обійшов би всіх.
– Хочеш зігрітися? – Батий показав на намет. – Ти замерз. У тебе очі сльозяться. – Володар білого коня щось пояснював тартарам, розмахуючи руками. Його почали відштовхувати, а потім кілька разів ударили. Діонісій схопив його за плечі і потягнув убік.
– Образливо програвати, – зазначив Батий. – Гаразд, можливо, твої люди краще стріляють, ніж їздять верхи.
Данило нічого не відповів, кусаючи губу. Він пообіцяв до кінця днів своїх пам’ятати східну гостинність. І степову пожежу, і кумис, і ці перегони. Йому стало остаточно зрозуміло, що не можна вірити жодному слову Батия. Що ж, це розв’язувало Данилу руки. Із ганебним ворогом необов’язково поводитися чесно. Трюк із плащем став останньою краплею, що переповнила чашу.
– Вісімдесят кроків – це небагато, – зневажливо махнув рукою Батий. – Син відомого Есухея уражав ціль із трьохсот сажнів. Його батько бив із чотирьохсот.
Можливо, це було просто вихваляння, але Данило не сподівався на перемогу в стрільбі з лука. Усьому світу було відомо, наскільки майстерні в цій справі тартари. Тятива їхніх луків, звита з шовку, настільки міцна, що витримує вагу дорослого чоловіка. Порожнисті наконечники наповнені піском для надання стрілам рівноваги в польоті. Самі луки вигнуті в хитрий спосіб, натягнути їх здатне навіть десятирічне хлопченя.
Батий не полінувався звести Данила вниз, щоб той на власні очі оцінив перевагу ординських лучників. І вона була настільки очевидна, що заперечити було нічого.
Стріляли по шкіряних мішечках, набитих овечою вовною. Їх, поступово міняючи з великих на зовсім маленькі, підвішували на зробленій з колод перекладині, біля якої чергували судді. Щоразу, коли лучник потрапляв у мішень, вони одночасно здіймали руки і кричали «ухай»! Промах удостоювався зневажливого мовчання.