– Нових навчиш. – Данило рвучко притиснув до себе старого вояку, поплескав його по плечу і відштовхнув від себе. – А поки зуби зціпи і терпи. Так треба.
– Але…
– Не рви душу, сотнику. Забирай всіх, хто залишився, і веди до палацу. Нічого їм тут… Ніхто наших сліз не повинен бачити, зрозумів?
– Зрозумів, князю. – Діонісій провів кулаком по очах. – Зрозумів, отче.
– Та який я тобі отець, старий! – Данило звів руку і знесилено опустив її, неживу, омертвілу.
– А який є, такий і отець, – незграбно укинув сотник. – Мені іншого не треба.
Змінивши голос на басистий, різкий, він став скликати своїх людей. Данило, залишившись наодинці з Никодимом, неголосно запитав:
– Ну що, писарю? Опишеш, як тут усе було?
– Жодного слова не збрешу, – клятвено пообіцяв Никодим.
– Тоді доведеться мені тебе зарізати, – тихо, майже ласкаво сказав Данило. – Просто тут, поки ти до Батия не побіг заступництва шукати.
– До Батия? Заступництва? Борони Боже! Ріж, коли вирішив, князю. Тільки пояснив би спершу, за що.
– Не всяка правда корисна, писарю. Прочитають іноземці, як нас тут приймали, що подумають? Що не поважають ординці руських, а ті мовчки втираються. Ганьба велика на весь світ. Не бути цьому!
– Що ж ти хочеш, щоб я написав, князю? – запитав Никодим, обдумуючи почуте.
Данило кинув останній погляд на те, як готується вогняне поховання, і відвернувся з таким обличчям, ніби воно було висічене з найбілішого, найтвердішого мармуру.
– Напиши, що приймали мене з усім моїм двором і почтом чималим. Що королівські почесті надавали, із заморськими гостями знайомили. І нібито віддав Батий в моє розпорядження половину свого палацу. І дружина його з моїх рук дари побажала прийняти, і моїй Анні у відповідь дари передати. Решту сам придумай.
Никодим кивнув, потираючи лоба.
– Правильно міркуєш, князю, – сказав він нарешті. – Не все потрібно в літопис писати. Нащадкам про славні справи знати слід, нехай пишаються. – Він подивився Данилові в очі. – Батий поводився з тобою як рівний з рівним. Повагу виявляв.
– Ну ось і домовилися, – кивнув Данило головою із засніженим, ніби зовсім сивим волоссям. – Це добре. На сьогодні вистачить крові.
Никодим насупився:
– Ти впевнений, князю? Чи не в пастку тебе заманюють?
– Хіба ми зараз не в пастці? Або вільні у своїх вчинках і рішеннях?
– Що скажеш Батию?
– Ти про що, писарю? – Данило гордовито вигнув брову.
– Змагання…
– Які змагання?
Никодим ляснув себе по лобі і вклонився:
– Пробач, князю. Помутніння найшло. Сам не знаю, що кажу.
– Так не мели дурниць, – суворо сказав Данило, накинув край плаща на голову і пішов до свого вороного коня, якого вже привели і тримали за вуздечку двоє хлопчаків, з обличчями однаково пласкими і темними, як бронзові монети.
Трупи встигли скласти до купи і завалити колодами, які вже поливали маслом. Данило проскакав повз щодуху, здіймаючи за собою сніговий пил. Він дивився вперед і сидів в сідлі прямо, дуже прямо. Але він уже знав, що змусить себе зігнути спину в поклоні, коли увійде в ханські палаци. Ворог, із яким він мав справу, не мав права на чесне ставлення. Підлість не здолати правдою, у боротьбі з нею не обійтися без хитрощів.
Отже, князь Данило увійде в намет, сяде навпроти хана Батия і гулятиме з ним хоч до світанку, скільки буде потрібно. Він не дозволить поводитися із собою як із холопом, але й чванитися не буде. Кумис пити? Будь ласка. Ярлик Батиїв прийняти? З радістю. Пообіцяти Орді вільний прохід на захід? Буде вам така обіцянка.
Завдання Данила не в тому, щоб показати Батию свій гордий характер, а в тому, щоб обдурити його пильність і викликати до себе довіру. Тільки в цьому разі Данилові збережуть життя і дадуть пропуск у зворотний бік. Інакше – смерть.
Велить Батий задушити гостя просто за бенкетним столом? Устромлять йому ніж у серце в опочивальні? Чи зарубають у степу, випустивши за ворота Сарай-Бату? Хай там як, а непокірний, волелюбний, незалежний князь Батию не потрібен. Не підійде Данило – його замінять на кого-небудь ще. Давно вже на Русі так повелося. Усюди посланці Орди сидять, данину для ханської скарбниці збирають.
Чому ж норовливого князя Данила давно не прибрали? Та просто тому, що Батию хочеться силу свою відчути, владу показати. Що за задоволення безхребетних суздальців зневажати або новгородцю туфлю для цілування підставляти. Будь-який наказ виконають, батоги покірно стерплять та ще й дякую скажуть. А в чому тоді радість Батиєва? Немає її. Порожньо і холодно. Інша річ, якщо нового дикого жеребця об’їздити, підкорити своїй волі. Тут і пошана, і задоволення – усе відразу. Ось для чого князь Данило у столиці Орди перебуває. Бавиться з ним проклятий тартарин. Кігті випустить – втягне, ікла вищирить – сховає. Така гра в нього. Отже, не можна його розчаровувати. А вже потім – хто кого переграє.