Із такими думками князь Данило зістрибнув з коня біля ханського намету. До ніздрів його долинув запах горілого м’яса. Обернувшись, він подивився на вогнище, що палало внизу.
Цього ніяк не могло бути, але здалося Данилові, ніби відчуває він тепло, що виходить від далекого вогню. Ніби хтось хотів дати зрозуміти: не завжди буде зима; проб’ються крізь мерзлу землю паростки; зацвітуть вишневі сади на батьківщині; припече сонце; зникне морок.
Відкинувши полог, князь Данило проник до намету і спокійно пройшов крізь стрій озброєних охоронців. Не страшні йому були їхні мечі та списи. Його тепер сам Бог вів.
X
Гріх на душу
Ніколи ще княжна Анна не була така гарна, як на початку весни 1246 року. Ніби й не було прожитих років, дітей, у лоні виношених, перших зморшок, перших сивих волосинок у чорній гриві волосся. Спекотна половецька кров заграла в Анні ще до від’їзду чоловіка, та так і не остудилася, розганяючись дедалі швидше жилами.
Весна рання видалася – усупереч будь-яким безглуздим календарям і народним прикметам. Найлютіший зимовий місяць видався зовсім не лютим, а м’яким, дрімотним, туманним. У визначену ніч, лише тільки на Холм спускалася темрява, Анна, переодягнувшись у прості сукні Завиди або Степаниди, рушала в небезпечну подорож. Охоронців брати із собою не можна було, щоб ніхто не дізнався про великий, ганебний секрет великої князівни. Але за її спиною вже шепотілися. Шила в мішку не сховаєш, блуд від людей не сховаєш, як не намагайся.
Тільки Анні було все одно. У ті дні, коли Андрій кликав її до себе, вона була в нестямі від щастя і втрачала здатність міркувати. Коли ж доводилося ночувати самій, княжна роздягалася догола і перекочувалася по ліжку, цілуючи подушки, обіймаючи їх і шепочучи їм ласкаві слова: «Боярине мій… милий мій… Андрію, Андрійчику, Андрію…»
– Ох, пропаде безсоромниця, – бідкалася Завида, яка свого часу сама ж і підбивала господиню на гріх.
– Учора повернулася вдосвіта, а на шиї… ось тутечки – мітка любовна… І губи запеклися, як від лихоманки. Куди ж це годиться? Адже княжна, а не гуляща якась, прости Господи!
Дворові дівки з тітками охали, ахали, хитали головами, а очі в них аж блищали, ніби їм теж солоденького перепадало. Тільки нова ключниця Степанида нічого не говорила, хмурилася, губи покусуючи. Але одного разу, коли Завида вийшла із вбиральні, ключниця перегородила їй шлях, підперла боки кулаками і впевнено сказала:
– Не поспішай, красуне. Поговорити треба.
– Чому надворі? – примхливо здивувалася Завида.
– Щоб ніхто не бачив, – спокійно пояснила Степанида. – Ось поб’ю тебе, волосся висмикаю, а потім відмовлюся. Скажу: впала п’яна Завида, браги напившись.
– Та як ти смієш!
– Смію, дівко, смію. У мене Даниловий перстень на пальці, а ти, кажуть, не в пошані в нього.
– Так немає його тут! – Завида теж узялася у боки й витягла шию, ніби куниця, готова вкусити. – І невідомо ще, чи повернеться з далеких країв.
– Відомо, – відрізала Степанида. – Скоро вже. У тебе і синці зійти не встигнуть.
– Які синці?
– Які я тобі наставлю, якщо рота не заткнеш.
Завида відскочила.
– Та я що, я нічого, – швидко заговорила вона, вирішивши, що сьогодні ж наскаржиться на ключницю Анні. – Княжна мені як рідна, хвилююся я за неї.
– Ти краще за себе хвилюйся, – спокійно порадила Степанида, підступаючи впритул.
– Адже я можу не тільки пику попсувати, а в яму вигрібну занурити.
– Без року тиждень у нас, а вже як загордилася, – забурмотіла Завида, задкуючи.
– Прийшла – тихше води, нижче трави. А тепер вчити мене надумала?
– Ще й не починала вчити. Почну – пізно буде.
– Відчепися від мене, дурепо сільська!
Верескнувши для остраху, Завида кинулася вперед, маючи намір розминутися з ключницею у вузькому проході з вбиральні на задній двір. Проскочити-то вона проскочила, однак далеко втекти не встигла. Піймавши служницю за косу, Степанида підтягла її до себе і низьким, загрозливим голосом вимовила: