– А ось ми зараз опік сальцем, сальцем… І маззю зверху… Ага, ось так. Поверни ручку-то… Тепер перев’яжемо… Ну? Полегшало?
– Дякую, Завидко. Дякую, люба.
– Ви не хвалити мене повинні, а лаяти, – підказала служниця, показуючи очима на двері. – Голосніше, голосніше!
Анна накричала на неї, навіть ногами затупала. Завида виправдовувалася, прощення просила, навіть сльозу пустила. На шум прибігли служниці, жахнулися, заохали. Анна всіх прогнала, але перш за все Завиді знак показала, щоб поверталася. Незабаром та знову постала перед княгинею.
– Що бажаєш, пані? Проженеш тепер мене?
Анна виглянула за двері, сіла в крісло і запитала навпростець:
– Як думаєш, прохопиться хтось?
– Ніколи в житті! – гаряче запевнила її Завида. – Я усіх суворо попередила: якщо хто рот розтулить, так я того в крадіжці звинувачу і на суд відведу. Ти мені, княгине, браслетку свою дай, чи намисто. Треба буде – підкину. Хто потім наклепниці повірить?
– Розумно, – схвалила Анна. – Вибирай, що хочеш, та себе не забудь. – Вона кивнула на скриньку з прикрасами.
– Усі побожилися, що мовчатимуть, – сказала Завида, перебираючи дорогоцінні розсипи, не в змозі приховувати жадібні вогники, що зайнялися в її очах. – Ось тільки…
Вона замовкла, приклавши до грудей бурштинове намисто.
– Що? – не витримала Анна.
– Тетеря ця …
– Яка тетеря?
– Степанида, ключниця, – пояснила Завида. – Не довіряю я їй. Відіслала б ти її куди-небудь, від гріха подалі, княгине.
– Клич її сюди!
Анна скривилася і погладила перев’язану руку.
– Тільки не видавай мене, – захвилювалася Завида. – Вона б’ється. Погрожувала вбити мене.
– За що?
– Хоче моє місце біля тебе зайняти, пані. Зла тітка. Заздрісна. Ось візьме і на зло все князеві розповість.
– Нехай постане переді мною, негайно! – Голос Анни зірвався на крик. – Я їй розповім!
Прихопивши кілька прикрас і прикриваючи їх фартухом, Завида зникла.
Княгиня встигла тричі обійти свої покої по колу, перш ніж у двері боязко постукали. Переступивши поріг, Степанида низько вклонилася:
– Кликала, пані?
Анна втупила в неї гарячково блискучі очі, під якими залягли темно-сині тіні.
– Знаєш? – запитала вона коротко.
Степанида переступила з ноги на ногу, узялася смикати поділ.
– Знаєш? – повторила Анна голосніше.
– Ну…
– Не чую!
– Твоє життя, твоя совість, – глухо сказала Степанида. – Сама вирішуєш, сама вибираєш, сама розпоряджаєшся.
– Так і є, – погодилася Анна грізним, що нічого доброго не віщував, тоном. – Але тобі це не подобається.
– Я не суддя тобі, пані.
– Якщо не суддя, то хто тобі дав право засуджувати?
– Хіба я засуджую? – Степанида стенула плечима. – Хвилююся, це так. Знаю, як смакує плід заборонений. Спершу солодкий, а як розгризеш, тут і отрута. – Вона подивилася Анні в очі. – Не це ти хотіла від мене почути, знаю. Проженеш тепер?
Анна відвернулася і постояла мовчки, мимоволі погладжуючи ошпарену руку. Потім тихо запитала:
– Як же бути мені тепер?
– Серце запитай, – також тихо відповіла Степанида. – Воно завжди правильне рішення підкаже.
– Серце мене, бач, куди завело.
– То не серце, княгине. Тіло. Плоть палка. Вона свого голосно вимагає. Серце тихо говорить, пошепки. Прислухатися треба.
Анна, не обертаючись, похитала головою: – Іди. Комори відмикай, усе найкраще – на стіл.
– Так хіба ж я…
Степанида запнулася. Вигляд у неї був розгублений.
Анна подивилася на неї через плече, посміхнулася невесело:
– Ти ключниця, чи хто? Марш до роботи! Досить байдикувати!
Щасливо усміхаючись, Степанида вискочила з княжих покоїв. Анна, залишившись сама, насупилася, зітхнула, а потім вирушила давати розпорядження по господарству. За справами вона й не помітила, як стемніло. Не встигла ніч опуститися на землю, як у дворі зробилося гамірно і багатолюдно; заіржали коні, вимагаючи відпочинку; задзвеніли голоси, що перегукувалися.
Швидкі, важкі кроки прогупали сходами, і перед здивованою Анною з’явився Данило, блідий, змарнілий, порослий бородою до самих очей. Вона впала йому на груди і заридала. Він гладив її по спині, повторюючи: «Ну добре, добре…»
У трапезній горіло стільки свічок, тож було ясно, як удень. Князь і княгиня вечеряли удвох. Вона випила багато вина і розвеселилася. Сміючись, розповіла, як дурна Завида ошпарила їй руку. Данило слухав неуважно, занурений у свої думи. Анна зрозуміла, що марно боялася, марно мучилася. Навіть після довгої розлуки чоловікові було не до неї.