– Ой, лихо, лихо!
– Сама знаю, що лихо, – сказала Степанида, повертаючи голову, щоб не випускати його з поля зору. – Ти порадь щось. Як княгиню від ласолюба відлучити? Ти ж людина досвідчена.
Раптом Никодим почервонів так, що це було помітно навіть у сутінках приміщення.
– Немає в мене жодного досвіду в цих справах, – зізнався він.
– Ти що?! – Степанида схопилася пальцями за щоки, наче почула щось жахливе.
– Так вийшло. – Никодим розвів руками. – Мене ще хлоп’ям в монастир віддали. Потім писати вчився, науками різними займався. Не до жінок було. Так і звик.
– Так ти в нас нецілований? Хочеться ж, мабуть?
– Я божий чоловік. На грішне не ласий.
Степанида недовірливо примружилася. Вона вже й забула, навіщо прийшла. Зізнання Никодима в цнотливості цілком захопило її думки. Але він вважав за краще повернутися до початкової теми.
– Не знаю як, але ти мусиш зробити все, щоб ніхто зі слуг і словом не прохопився, – сказав він Степаниді. – Від цього може бути велика шкода не тільки подружжю князівському, а й усій нашій землі.
– Як це? – не повірила вона.
– Якщо почують інші правителі, що про Данила нашого подумають? Е, скажуть, не може з дружиною впоратися, так як же державою править? Слабкий князь Данило, нічого з ним рахуватися.
– Але ж і правильно, – погодилася Степанида, пригнічено хитаючи головою.
– Я й кажу. Ох, Анно, Анно, що ж ти коїш!
– Я говорила з нею, Никодиме. Просила за розум узятися. Мені здалося, вона до моїх слів прислухалася. А потім знову за старе. Як із ланцюга зірвалася! Повітря-то нині п’янке. Від нього не тільки кішки з собаками дуріють. – Степанида грайливо підморгнула. – Тобі хіба не хочеться?
– Облиш це, – сердито сказав він. – Про справу думай. Попередь слуг, що тому, хто прохопиться, не минути лиха. Скажи, Данило не потерпить такого поруч. Позбудеться всіх, хто про його ганьбу знає. Або місця позбавить, або голови.
– Це ти розумно придумав, – погодилася Степанида. – Ніхто не захоче в немилість потрапити.
– От і добре, – кивнув Никодим. – Сподіватимемося, що все обійдеться. Князю зараз ох як ясна голова потрібна. Адже він ярлик Батиїв спалив.
– Як? – чи то злякалася, чи то захопилася Степанида.
– А ось так. Узяв грамоту – і в грубку.
– І що тепер?
Никодим помовчав, розмірковуючи, чи не даремно він відвертий із ключницею. Але вона викликала в нього довіру. Крім того, іноді потрібен хтось, із ким можна поділитися сокровенним.
– Буде війна з проклятою Ордою, – сказав Никодим, задумливо торкаючись волосся, що відросло до плечей. – Данило з Васильком поспішають приготуватися.
– Війна, – пробурмотіла Степанида. – Адже їх тьма, прірва. А наших зовсім мало.
– Це як подивитися. Ми на своїй землі, у нас все під боком. Тартарам усю зброю і добро доведеться возити. Доріг і стежок не знають. Навколо кожної фортеці багато тисяч своїх покладуть. – Тут Никодим знизив голос і покосився навсібіч, хоча поруч не було нікого, хто міг би їх чути. – Ми починаємо будувати нові фортеці. У Карпатах. На той випадок, якщо відходити доведеться.
– Борони Боже! – вигукнула Степанида.
– Думаю, до цього не дійде. Данило з Васильком знову війська перекроюють. У тартарський спосіб. Деякі премудрості Данило в Сараї підгледів, дещо я підказав. Будемо відтепер, як в орді, постійні дружини утримувати.
– І в мирний час? Це ж витрати які.
– Хто сильний у мирі, той і на війні перемагає.
– Сам додумався? – запитала Степанида з повагою.
Никодим знизав плечима і усміхнувся:
– Хто знає? Спало на думку, я і сказав. Мудрі думки, вони в повітрі витають.
– Як мухи, чи що?
Степанида розсміялася, уявивши собі таку картину.
– Сама ти муха! – розсердився Никодим. – З нею серйозно, а в неї тільки смішки в голові.
– Я жінка весела. І добра. Це я до того, що якщо ти в мене чогось попросиш, то не відмовлю.
– Чого попрошу?
– А чого хочеться.
Здогадавшись, на що натякає Степанида, Никодим зніяковів і мало не силоміць виставив її за поріг.
– Дурна баба, – підсумував він і сів за літопис.
Він знав, як багато змін відбувається навколо, і квапився записати все, чого був свідком.
XI
Не мине чаша сія…
Сади навколо Галича відцвіли, ниви рясно зазеленіли, річка Лукава повернулася у свої береги і місцями так обміліла, що вільно переходь убрід. Наближалися жнива; удень можна було застати вдома хіба що малих дітей, калік і немічних старих. Хто не в полі працював, той городи прополював, воду носив або худобу пас. А ще багато хто будувався, споруджуючи і цілі хороми, і хатки, що трохи більші від куреня.