– Мені Степанида сказала, вона княгиню допомагала обмивати. Я перевірив. Усе так.
– Ну, гляди, якщо збрехав!
Блискаючи очима, Данило метнувся до покійниці, перевірив одну руку, другу. До лиця придивився. Повернувся до людей, відразу подався назад.
– Хто з Анною в Галич їздив?
– Завида, – підказав Доброслав.
– До мене її! – наказав Данило. – Негайно!
– Так пропала вона, – сказав Андрій. – Утекла, мабуть.
– Завиду чоловіки в річці виловили, – заперечив Никодим. – Голова розбита, а сама задушена. Слід тут. – Він провів пальцем по горлу. – Її заодно з господинею вбили.
– Чому ж ти раніше мовчав, коли такий розумний? – попер на нього Доброслав, плюючи, як закипілий самовар.
– Я князя чекав, – спокійно відповів Никодим. – При ньому і сказав.
Данило хитнувся з п’яти на носок, щось обмірковуючи. Ще раз хитнувся, ще. Вчепився Никодиму в плече як кречет лапою. Підтягнув до себе, запитав:
– Знайдеш лиходіїв?
– Обіцяти не можу, князю. Але постараюся. – Никодим спідлоба глянув на бояр, що перешіптувалися, затримавши погляд на Андрієві. – Здається мені, багато часу це не займе.
– Так шукай!
Зціпивши плече писаря, Данило швидким кроком вийшов із каплиці, супроводжуваний дітьми й близькими. Бояри залишилися.
– Ой, молодець! – солодко протягнув Доброслав. – Виведеш, значить, душогубів на чисту воду?
– Якщо буде на те Божа воля, – сказав Никодим і вийшов теж.
Покинули каплицю і бояри, але не роз’їхалися, а зібралися в маєтку Мирослава. Сам він, хоч і приймав гостей, пішов спати рано, сказав, що хворий. Здавалося йому, що як не почує, про що радяться товариші, то не буде причетний ні до чого. Не вийшло. До світанку перевертався старий, проклинаючи той день, коли проти князя пішов. Молитися намагався. Марно. Не чув його Бог. Не хотів чути.
Уранці, заливаючи шлункову виразку холодним кислим молоком, Мирослав дізнався, що вночі взяли вбивцю Анни. Ним виявився не хто інший, як писар Никодим, у якого під час обшуку знайшли перстень з отруйним порошком. Перевірили той порошок на казнокраді, засудженому до смерті. Усе зійшлося.
І опіки на губах страченого залишилися, і здох він не відразу, а кілька годин лежав колодою, піну з рота пускаючи.
Доповіли про те Данилові. Той усю ніч пив з горя, посуд бив, стільці трощив. Погрожував найстрашнішими муками тим, хто отруїв. Почувши про Никодима, одразу протверезів, велів відвести його до в’язниці.
За ним сини ув’язалися, умовили відкласти допит на потім. Анну ховати було пора, вона вже почорніла зовсім, залежалася на цьому світі. Данило повернув на півдорозі, відправився в купальню. Там довго студеною водою обливався, розсіл пив, стогнав, голову обома руками обхопивши. То не похмілля було, а горе тяжке. Сяк-так князь опанував себе, одягнувся у все чисте, чорний плащ накинув, відправився дружину ховати. І був молебень, і було відспівування, і свічки палахкотіли, і плакали жінки, проводжаючи княгиню в останню путь.
Труну опустили в землю. Труну засипали землею. На земляній могилі поставили хрест дерев’яний, подібний до того, на якому Спасителя розіп’яли. Але Спаситель воскрес, а простим смертним цього було не дано.
Прогнавши слуг, Данило дотемна їздив верхи наодинці по бездоріжжю навколо Холма. Чорний плащ вився за ним. Чорна тінь мчала поруч, плутаючись у копитах коня. Чорні ворони похмуро стежили за ним. Чорно було на душі Данила, яка немов перетворилася на могилу.
Подумки він намагався побачити себе збоку… ні, не збоку, а зверху, із-понад хмар. Очима Того, хто невидимий, але бачить усіх і все. Ось він, князь Данило, подібний до комахи, що повзе по землі, нікчемний, маленький, слабкий. Веде війни, укладає союзи, поповнює скарбницю і власні скрині набиває, кохає, страждає, їсть, п’є, спить. І що? Підсумок який? Глиняний пагорб над зотлілим прахом? Це все, що залишає по собі людина?
«Ні, – сказав собі Данило, машинально змушуючи коня стрибати через повалені стовбури і ями, вивернуті віковим корінням. – Мені Бог дав владу, щоб я батьківщину свого народу зберіг. Це найголовніше. Господь підніс мене, але й з мене більше спитає. Не маю права я згинатися під ударами долі. На мене люди дивляться. Для них я приклад. І не маю права показувати слабке місце. Залізним повинен бути. Уся сила Русі зараз в мені зійшлася. Усі надії і очікування».
Натягнувши віжки, Данило розвернув утомленого коня й поскакав назад.
Холмська темниця перебувала під південною дозірною баштою і йшла в землю так глибоко, що кам’яні стіни тут були завжди вологі й холодні, як жаб’яча шкіра. Спускаючись крутими сходами, Данило почув нелюдський крик. По його шкірі побігли мурашки, але зовні він не здригнувся. Увійшов у низьке приміщення, освітлене вогнем у горні та парою смоляних факелів на стіні. Крізь димовий гар пробивалися запахи кислого поту і випорожнень.