Никодим, піднятий на диби, подивився на Данила величезними чорними очницями, у яких лише вгадувалися очі. Його вивернуті назад і вгору руки були неприродно довгими; ноги торкалися підлоги кінчиками великих пальців.
– Що ж ти? – запитав Данило. – Чим тобі дружина моя перешкодила? Чи зі мною рахунки хотів звести? Що я тобі поганого зробив?
Никодим мовчав, дивлячись на князя з невимовною мукою. Борода в нього обгоріла, губи запеклися, перетворившись на одну суцільну болячку.
– Він не зможе тобі відповісти, великий князю, – виступив вперед кат у шкіряному фартуху, обгорненому навколо волохатого, м’язистого тіла.
– Чому? – запитав Данило, не удостоївши його погляду.
– Язика собі відкусив, поганець. – Кат із силою трусонув в’язня, що висів, від чого той закричав, пускаючи з рота червону слину. – Ну? Відкусив собі язика, тебе запитують? Дивись, станеш заперечувати, я тебе ще не так кричати змушу.
Никодим, не зводячи з князя почорнілих очей, забарився трохи, перш ніж кивнути.
Якби не біль утрати, якби не тяжке похмілля, то Данилові вистачило б цих кількох секунд, щоб розпізнати правду в спрямованому на нього погляді. Але цього не сталося.
– Навіщо відкусив? – побажав знати Данило.
– А щоб простіше було опиратися і відмовчуватися, – пояснив кат, поплескавши Никодима по липкому, сплутаному волоссю. – Слово – воно ж не горобець, а жити кожному хочеться. Навіть у моїй, хе-хе, майстерні.
– Багато говориш.
– Прошу пробачити дурня необтесаного.
Кат схилився в поклоні. Його безформна тінь на стіні повторила цей рух.
Відблиски вогню спалахували і гаснули в очах Данила, що з огидою дивився на колишнього писаря.
– Говорити душогуб не може?
Кат похитав головою, перехопленою обручем, на ковальський манер.
– Ніяк не може, великий князю.
– Ну і нехай не говорить, – сказав Данило. – Нехай криком кричить день і ніч. – Він заплющив очі, уявляючи собі обличчя Анни, і додав: – А померти йому не давай, поки я не дозволю.
– Буде виконано.
Кат іще раз поклонився. Данило вийшов. Никодим заридав хрипко, кривлячи страшний порожній рот.
XII
Гріхи і покарання
Через кілька днів після похорону Данило покинув Холм. Тут усе нагадувало йому про те, що Анни більше немає поруч. Але, влаштувавшись у Галичі, він навіть не дивився в бік того будинку, де, як йому сказали, вона померла. Маєток боярина Андрія Гавриловича, що містився у сусідстві, зберігав свою страшну правду. Часом, наткнувшись на нього поглядом, Данило відчував тяжкість на серці, однак списував це на своє невдоволення боярами.
Вони неохоче поповнювали скарбницю, виконували свої обов’язки абияк, постійно про щось шепталися по кутках, устромляли, де можна, палиці в колеса.
І все ж, усупереч їм, колісниця історії повільно, зі скрипом, але невідворотно рухалася вперед. Захід ставав дедалі згуртованішим перед лицем спільної загрози. Тінь Золотої Орди, що насувалася, змушувала правителів наново переглядати свої переконання і змінювати ставлення до сусідів зі сходу.
Про це свідчило прибуття в Галич довірених осіб Папи Римського Інокентія Третього.
Три роки тому Данило вже зустрічався з посланником Папи. То був Плано Карпіні, круглий, маленький чернець-домініканець, що непогано говорив по-руськи. Спочатку він навідався до Василька, а потім уже постав перед старшим братом. Обом утовкмачував те саме: християни всього світу повинні згуртуватися в боротьбі проти азіатських варварів. Мовляв, уже й Німеччина точить мечі, і Франція, тож і вам пора, слов’янські брати. Данило б і не проти, але, як з’ясувалося, Папа Інокентій лукавив. Руських боротися з Ордою підбивав, а сам через Карпіні пропонував Батиєві дружбу довічну.
Розгадавши хитрість Риму, Данило до тамтешнього легату охолов, хоча той діставав із рукава то якусь буллу папську, то закликав унію створити з римською церквою, то заступництво самого святого Петра обіцяв, то корону королівську вручав.
Як справжній фокусник на ярмарку!
Корону князь, повагавшись, прийняв, отримавши разом із нею титул ясновельможного короля Русі. І що з того? Та нічого. Скільки не наполягав Данило на загальному хрестовому поході проти Батия, далі туманних обіцянок справа не зрушила. Доводилося покладатися тільки на себе. І Данило навчався бути незалежним.