А як же інакше? Його володіння простягалися від Дніпра до самого Бугу і були чи не найбільшою державою Європи. От уже не князівство, а воістину королівство!
Щоб не відставати від інших освічених правителів, Данило намагався стежити за всіма нововведеннями науки. Придбав собі трубу, щоб на зірки дивитися, тримав двох ліонських алхіміків, що винаходять формулу для перетворення свинцю на золото, знав, де розміщений Оксфорд і хто такий Бекон, купував книги філософів, відправив кількох боярських синків до паризького університету.
Але поїздка в Орду сильно змінила світогляд Данила. Там він зрозумів, що колишня сила Європи поступово в’яне. Що одними твердокам’яними замками і важкими латниками від тартарських завойовників не відіб’єшся. Потрібна гнучкість, потрібна хитрість, потрібна проста мужицька кмітливість.
Ось про що розмовляв він із легатами Папи. Ось що писав у грамотах, які розсилали в Литовію, Полонію, Німеччину. Усі залишалися глухі і сліпі, відмовляючись визнавати очевидне. Римські посланці, ввічливо вислухавши Данила, перейшли до основної мети свого візиту. Інокентію, бачте, не терпілося об’єднати всі церкви під егідою Риму. Це було неважливо, це було не на часі.
– У вас хрести на грудях, і в мене хрест, – сказав їм Данило. – Що потрібно ще, щоб зватися братами?
Абати завели сумну пісню про якісь канони, декрети й собори, про благодать і непорочне зачаття, непогрішимість Папи і символи віри.
Слухав їх Данило, слухав, а потім сказав:
– Батию все одно, якими перстами хреститися, кріпитися або занурюватися. Прийде – всі церкви спалить, і ваші, і наші. Чи готує Інокентій похід проти Орди? Якщо так, то обговорімо. А з церковними премудростями своїми завітайте до мого митрополита, йому це якраз по чину.
Легати образилися, до митрополита не поїхали, відбули на батьківщину з кислими фізіономіями.
– Чи не дуже ти круто з ними повівся, батьку? – запитав Лев, який дедалі охочіше вникав у державні справи.
Світлі кучері його з віком потемніли, стали жорсткіші, та й сам спадкоємець не був м’який. Від звички супитися між бровами глибока зморшка пролягла; рот без усмішки; світлі очі холодні.
– А ти як би вчинив на моєму місці, сину? – відповів Данило запитанням на запитання.
– Я, мабуть, не став би заперечувати проти єдиної церкви, – сказав Лев, поміркувавши.
– Я б також. Але той, кому влада дана, зобов’язаний не тільки на свої бажання зважати. Народ звик до православ’я, йому католицизм як кістка в горлі. А нам усім разом з Ордою воювати. Потрібен нам розкол? – Данило почекав відповіді й усміхнувся. – Ти кажеш, що ні, і я кажу, що ні. Папа далеко сидить, далі від туфель своїх не бачить. А ми тут, на передньому краю. Мужиків своїх скривдимо – з ким залишимося? Ченців у дружину запишемо?
Тугодум Лев помовчав, обмірковуючи батьківські слова, а потім засміявся. Мабуть, уявив собі воїнство в чернечих рясах, з хрестами навпереваги. Сміх його обірвався так само раптово, як і почався. Повеселившись трохи, Лев вирішив, що вчинив святотатство, і тепер картав себе за це.
Данило теж поспішив змінити тему.
– Мати сниться тобі? – запитав він.
– Ні, – похитав головою Лев. – Жодного разу. Уже я просив її, просив – ніяк. Думаю, чи не розгнівив я чимось матінку?
– Ні, синку, – сказав Данило з незвичною ласкою в голосі. – У неї там зараз митарства свої, їй не до нас. Потім неодмінно з’явиться, хоч уві сні, хоч тінню.
– Чому вбивцю досі не стратив?
– А за що йому такий подарунок?
Лев подивився батькові в очі й побачив там щось таке, що змусило потупитися навіть його – людину не боязкого десятка.
– Цей писар, – сказав він, – навіщо йому було вбивати матір? Що вона йому зробила?
– Спершу я сам не розумів, – зізнався Данило, – а потім Доброслав розтлумачив. Ось, приміром, Никодим під час моєї відсутності поліз до Анни, а вона йому відмовила і мені розповісти пригрозила. Що йому залишалося? Бігти? Та йому в мене і пошана, і хліб, і дах – усе задарма. Він і надумав, підлий, від Анни позбутися, щоб місце тепле собі залишити.
Князь ударив кулаком по столу. Лев, який сидів навпроти, здригнувся від несподіванки.
Вечоріло. Їхні постаті, освітлені західним сонцем, були пофарбовані в червоне і чорне, ніби горіли в напівтемряві великого низького залу. Вогонь і попіл, початок і кінець, молодість і старість.
– І все ж звелів би ти його стратити, батьку, – невпевнено сказав Лев.
– Сам вирішу, без твоїх указівок! – зрозумівши, що така різкість могла вразити самолюбство сина, Данило пом’якшив голос. – Нам зараз не про Никодима думати треба, Леве Даниловичу. Час біжить швидше від води дощової. Союз кувати потрібно, щоб щит перед Ордою виставити. Поїдеш зі мною в Унгвар, угрине місто? Там король Бела буде, обговоримо, що і як.