– Нехай потішиться наостанок, – махнув рукою Данило. – До ночі наздожене, ми неспішно поїдемо. Ти, Діонісію, залишайся при княжичі з півтора десятками молодців. Мені і п’ятьох вистачить.
– Краще б навпаки, князю, – обережно заперечив тисячник. – У дорозі будь-що може статися.
– Тому й доручаю тобі охороняти Лева. Він хлопець гарячий, безтурботний, а у Сваляві цілий гурт дружків ворожки. Не дай Боже, захочуть обібрати хлопця.
– Мені теж залишитися? – запропонував Вишгородський. – Лев мене послухає.
Юрій Вишгородський тільки розміняв третій десяток, проте розсудливості й поважності йому було не позичати. Він знав мови, був начитаний, умів малювати фарбами і грати на різних інструментах, починаючи від пастушої сопілки і закінчуючи еллінською арфою. Князь наблизив його до себе, щоб синам за взірець був, та й сам не цурався товариства Вишгородського. Не хотів собі в тому зізнаватися, однак шукав заміну Никодиму, без якого розумним словом не було з ким перекинутися.
– Ти зі мною поїдеш, – розпорядився Данило.
– А ти, Діонісію, з Левом не дуже панькайся. Якщо через дві години не протверезіє, занурюй його у воду і силоміць на коня саджай. Буде комизитися – легенько вдарити дозволяю. Прочухається, зрозуміє.
На тому й розійшлися.
Дорога знайома була, накатана. Вилася межи гір, немов змія, то вгору піднімаючись, то в улоговини спускаючись. Двох ратників Данило попереду пустив, двох при собі держав, один у хвості тримався, назад поглядаючи. Вишгородський по ліву руку від князя слідував, розповідав йому всякі цікаві речі про устрій світу піднебесного. Ратники, тримаючись на чималій відстані, теж слухали, розуму набиралися.
– У «Шестидневі» Іоанна Булгаріна, – розмірковував Вишгородський, – ідеться про те, що не всі зірки, які бачить людське око, є справді зірками.
– Що ж це тоді світиться в небі? – здивувався Данило.
– Планети, князю. Начебто Земля наша, тільки населені вони іншими створіннями.
– Птоломей писав, що Земля наша – куля. Чи так це?
– Не може того бути, – усміхнувся Вишгородський. – Ще Косма Індікоплов назвав подібні ідеї єрессю. Сам поміркуй: у Святому Письмі чітко сказано, що на Друге пришестя ангели скличуть народи трубами від кінця світу до краю. Де ж у кулі кінець, де край? Навіть подумати смішно. Адже якщо Земля округлої форми, то й небо кругле, а це повна нісенітниця.
Підбадьорений поважним мовчанням пана, Вишгородський, посилаючись на Косму, змалював Землю як велетенський прямокутник, що поступово піднімається посередині.
– Вершина гори цієї, – продовжував він, – нахилена на північ, а по схилах живуть різні народи. Із півдня сонце більше гріє, тому в тамтешніх краях і тепліше, і світліше, і люди смагляві.
– Схоже на правду, – погодився Данило. – Але одне незрозуміло мені. Що навколо прямокутника розміщується?
– Море-океан, князю.
– А за океаном що?
– Прозора стіна небесного зводу.
– А далі?
– Те лише Творцю відомо.
Деякий час Данило їхав мовчки, обмірковуючи почуте. Потім зізнався:
– Коли роздумую про це, то в мене ум за розум заходить. Пам’ятаю, у дитинстві ще осягнути силкувався: як далеко небеса пролягають? Лежу, бувало, на траві, дивлюся на зірки, а в самого голова паморочиться. І сон не йде, і моторошно стає. Розумієш, що всі ми ніби піщинки, навіть менші. Для чого ж тоді Господь створив нас? Спалахуємо, гаснемо, як іскорки.
Вишгородський хотів сказати що-небудь розумне, але нічого на думку не спало. У відомих йому книжках про це нічого не було. Траплялося і йому роздумувати про сенс життя людського, і тоді незрозуміла туга набігала. Неначе обдурять у чомусь, а в чому – не знаєш. Краще про такі речі не замислюватися.
Помітивши, що князь засумував, Вишгородський став веселити його всілякими смішними байками. Про бабу, яка в бочку за огірками полізла та так і застрягла задом догори. Про жадібних братів, які хитрого кума запросили спадок ділити. Про молодого чоловіка, що переплутав у темряві одні вуста дружини з іншими…
Данило реготав, перепитував:
– Вирішив, отже, що бородату йому підсунули? Ха-ха-ха! Ох, заморив!..
Посміюючись, під’їхали до броду. Тут князя нагнав сторожовий, повідомив, що чув позаду тупіт багатьох копит.