– Версти зо дві, – уточнив він, стримуючи запиленого коня.
– Лев наздоганяє, – сказав Данило. – Молодець Діонісій, угамував гуляку. Пий, а справу розумій. – Він махнув рукою. – Привал. Нащадкові моєму, напевно, відпочити захочеться після надмірностей. Обполоснімося, поп’ємо – і в дорогу. Уже недалеко.
Дружно роззувшись, люди полізли у воду остуджувати ноги, зіпрілі в чоботях. Дехто і до штанів роздягнувся, з насолодою плескаючись на мілині. Данило і Вишгородський залишилися на мілині, щоб не втрачати гідності. Там їх грабіжники і заскочили.
Було їх не менше ніж сотня: одні з боку Сваляви прискакали, решта в заростях на другому березі ховалися. П’ятьох дружинників посікли так швидко, що лише двоє спробували чинити опір, перш ніж упасти замертво. Не пощадили і беззбройних. Топтали кіньми, кололи, рубали.
– Зрада! – кричав Данило, люто перевертаючись у накинутих на нього сітях. – Діонісію! Сюди!
Він іще не зрозумів, що чужі люди за ним скакали навздогін. Усе вірив, що тисячник із дружиною настигне, відіб’є. Не наспів, не відбив. Довелося визнати поразку. Затих князь, у сітях заплутавшись, як велика, знесилена рибина. Поруч Вишгородський під тією ж сіткою лаявся, пута гриз, смикався з боку в бік.
– Досить, – сказав йому Данило. – Лежи тихо. Зараз викуп вимагати стануть.
Він помилився. Розбійники, з фізіономіями, забрудненими сажею і зеленню, щоб не впізнали, з полоненими навіть не заговорили. Відібрали зброю і залишалися в сідлах, на щось чекаючи.
Розгадка невдовзі настала. До броду під’їхали кілька нових вершників. Двоє з них приховували шати під темними плащами.
– Судач? – прошепотів Данило. – Андрій Гаврилович?
Це справді були бояри Доброслав і Андрій. Розплатившись із замурзаними грабіжниками, вони відпустили їх, а самі залишилися на березі з десятком своїх підручних. Судячи з вигляду і спорядження, то були не ратники, а слуги, озброєні хто сокирою, хто кривим тартарським мечем. Ні щитів, ні шоломів, ні кольчуг. Воно й зрозуміло: князівським указом під страхом смерті боярам заборонялося утримувати власні раті.
– Ви що ж робите, сучі діти! – закричав Данило, який мучився від того, що лежить, пошарпаний і безпорадний, біля ніг зрадників. – Розв’яжіть мене негайно! Ще не пізно покаятися!
– Ми не з повинною, князю, – нахабно заявив Андрій, зіскочивши з коня і наближаючись із мечем у руці. – Ми тут, щоб відплатити. Ти на всіх нас гнів Батия накликав, через тебе ось-ось смертовбивство почнеться і розорення. Ситі по горло твоїм правлінням божевільним.
Він замахнувся мечем, що хижо блиснув у променях заходу.
– Стривай, Андрію! – зупинив його Доброслав, теж спішившись. – Тут старші від тебе люди є. Спершу хай князь дізнається правду про княгиню свою. Повідай йому, як бігала до тебе ночами, кого любила, а кого ні.
Андрій, усміхаючись, став розповідати. Слухаючи його, Вишгородський лежав, ні живий, ні мертвий, розуміючи, що після таких зізнань кінець один. Данило жодного разу не перебивав оповідача, а коли той замовк, запитав:
– Так це ти її отруїв, паскуднику?
– Вона сама отруту випила, – похвалився Андрій, пропустивши образу повз вуха. – Про що просив – усе робила. Мені ні в чому відмови не було.
Від нього тхнуло перегаром. Боярські підручні, що стояли осторонь, жадібно слухали, витягаючи шиї, як гуси. Данило подумав, що і йому помирати час. Як жити після такої правди підлої?
– Рубай, – сказав він Доброславу. – Ні, постривай. Скажи, Никодима ти обмовив?
– А ти хотів, щоб ми всі зізналися?
– Усі? І багато вас, зрадників?
– Та всі бояри, – самовдоволено сказав Доброслав. – Усім ти поперек горла став, Даниле.
– І Мирославу?
– Він при отруєнні був присутній. Плакав. Але не сильно.
– Кінчай мене, – твердо вимовив Данило. – Інакше нікому з вас не жити.
– Ой, налякав…
Доброслав засміявся, а потім закашлявся. У горлі його стирчала стріла, що пройшла наскрізь. Наконечник був червоним, оперення тремтіло.
Коні боярської ватаги заіржали, понесли – які уздовж берега, які з тріском ломлячись у кущі, які по воді, здіймаючи хмари води. Вершники сипалися на землю, як перестиглі плоди: гуп, гуп, гуп. Стріли в сутінках були невидимі доти, поки не впивалися в тіла або дерева.
Дружинники, очолювані Діонісієм, вилетіли до броду, стали рубати всіх, хто траплявся на шляху. Лев, відсікши Андрію руку, приготувався знести йому голову, коли почув батьківський окрик:
– Стій! Він мені живий потрібен.
Гострий булат останньої миті розминувся із шиєю, рубонув по другій руці. Андрій зайшовся верескливим заячим криком, тикаючись лицем у прибережний пісок. Ні встати, ні перевернутися на бік він не міг, тільки дриґав ногами. Руки валялися окремо: одна відрубана по лікоть, друга – до плеча.