– Жили йому перетягніть! – велів Данило. – Та сітку, сітку ріжте!
Його звільнили, поставили на ноги, стали обтрушувати. Він обняв сина, тисячника, нагородивши обох швидким поцілунком, потім велів:
– Всі відійдіть на сорок кроків, поки боярина допитуватиму. Справа державна, таємна.
– Я – зайвий? – образився Лев.
– З тобою потім поговорю, особливо. Ти тепер найвірніший мій соратник. Уділом поставлю правити, почекай. А поки що постій збоку. – Помовчавши, Данило додав: – Синку.
Цього виявилося достатньо, щоб Лев підкорився.
Залишившись з Андрієм наодинці, Данило допитував його близько години, допомагаючи собі вістрям ножа, коли інших способів переконання бракувало. І, по правді кажучи, цікавили його не так імена і плани зрадників, як інші речі, для сторонніх вух не призначені. Убивати ненависного каліку Данило не став, просто перерізав накладені джгути і залишив стікати кров’ю.
Випростався. Підійшов до річки, дивлячись на чорну воду. Вишгородський наблизився боязко, як пес, що побоюється хазяйського гніву. Запитав пошепки:
– Мене теж скараєш, князю?
– За що? – запитав Данило, не обертаючись.
– За те, що чув, – ще тихіше пробурмотів Вишгородський.
– А ти щось чув?
Вишгородський мовчки похитав головою. Данило його не бачив, але відчув спиною рух.
– Тоді тобі нема через що перейматися, Юрію. Залиш мене.
Він дотримав свого слова. А ось боярам князь Данило жодних обіцянок не давав. Розгорнувши загін, поскакав назад, поспішаючи випередити новини про різанину біля переправи. Хотів заскочити недругів своїх зненацька і заскочив. Інших брали посеред ночі, у спідньому, інших витягали з-за обіднього столу, звозили всіх скопом у темниці, допитувалися правди, підганяли обмовляти сподвижників. Але поки все це тривало, Данило встиг охолонути, голос розуму заговорив у ньому голосніше за голос гніву.
Страт було мало. Тих, хто розкаявся, князь помилував, хоча й позбавив маєтків і привілеїв. Оточив себе новими боярами, лише Мирослава залишив на згадку про колишні заслуги.
А Никодим тепер у бібліотеці корисним ніяк бути не міг, тому що кат його не тільки язика позбавив, а й пальців, без яких ані літери не написати, ані сторінку перегорнути. Данило довго з ним зустрітися не наважувався, усе відтягував цей момент. Неначе власна совість повинна була постати перед ним у плоті. Займаючись справами, видаючи укази, приймаючи чужих послів і наставляючи своїх, князь постійно пам’ятав про існування Никодима. Приставив людей непомітно наглядати за ним, забезпечувати всім необхідним, зберіг за ним кімнату і стіл. Це допомагало полегшити докори сумління і створювало видимість спокою, але чому ж тоді великий князь Галичини і король Русі здригнувся і зблід, коли йому доповіли, що колишній писар просить дозволу постати перед його світлими очима?
Данило дозвіл дав. Зустрів Никодима у своєму кабінеті, нещодавно обладнаному на європейський манер. Тут і рідкісні карти висіли на стінах, і опудало гігантської ящірки висіло під стелею, і справжній людський скелет стояв у шафі… але гість на всю цю пишність не звернув уваги. Він дивився на князя, як і ключниця Степанида, що явилася разом із ним.
Вона Никодиму і дружиною стала, і матір’ю, і товмачем. Жінки жаліли її або підсміювалися, але їй було байдуже. Може, уперше в житті в її душі розлилося ласкаве, тепле світло, що дарувало їй відчуття того постійного щастя, якого в неї раніше ніколи не було. А ще вона вчилася грамоти, і мудрі літери оживали для неї, складалися у знайомі й незнайомі слова, потім у цілі речення. У цьому їй дуже допоміг Юрій Вишгородський. Тих звуків, які був здатний вимовляти Никодим, бракувало для пояснення абетки.
Перше слово, яке прочитала Степанида, було «Бог».
Його ж вона першим і написала самостійно.
У полотняній сумці, з якою вона не розлучалася, завжди вистачало надертого лубу і вугілля. За їх допомогою і спілкувалися. Никодим обхопить вугілля безпалими долонями і виводить літери. Степанида читає та у звуки переводить. Поступово примудрилися обходитися без письма. Він мукає, вона вгадує. Помилялася рідко. Вони ніби в одне ціле поступово зливалися, розуміли одне одного без слів.
– Никодим вітається з тобою, великий князю, і просить не картати себе за те, що було, – сказала Степанида і низько вклонилася. – Запитує, чи дуже важко тобі його бачити? Якщо так, то він… то ми з Никодимом покинемо твій палац без жалю і докору.